Inline pictures
Polska 10:31
Україна 11:31

Українська влада плекає розбещувальні міфи та ідеології розбрату, - Мінаков

Opinie || Думки
11.03 09:52
16406457_10210661381383672_3674256675760241845_n.jpg

Постать Степана Бандери ділить та викликає суперечки у політиків та істориків. Журналісти PoloNews вирішили запитати професора кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії, президента Фонду якісної політики Михаїла Мінакова щодо того, як можна виміряти наявність або відсутність «бандерізації» та якою є сучасна історична політика України.

Ярослав Качинський вважає, що в сучасній Україні поширюється культ Степана Бандери. Історик Олександр Зінченко написав текст, яким намагається довести відсутність культу означеної особи. Головним аргументом на користь відсутності культу провідника Організації український націоналістів мають слугувати кількісні показники: згадки про Бандеру на сайті Українського інституту національної пам’яті (УІНП) або кількість вулиць, яким було надано ім’я лідера націоналістів. Чи слушними є саме такий статистичний аналіз для аналізу історичної політики або культу особи?

Коли між собою воюють пропагандисти у це не варто втручатися: хай собі чубляться.

Але подеколи ці пропагандисти приходять до тебе додому, змінюють назви твого міста, твоєї вулиці, і це починає, як мінімум, дратувати. Сьогодні, коли в Україні після тридцяти років відносних свобод відбувається відновлення ідеологічної монополії, це роздратування дає і право, і потребу втрутитись.

У нашій ситуації, УІНП – це установа, де змішані кілька функцій: ідеологія, пропаганда та наука. В ідеологічному сенсі, цей заклад керує новою ідеологічною монополією, заснованій на засадах етнонаціоналізму; відповідно, просуваються ідеї (слава Богу, хоч не практики) ідеологічно близьких їм постатей минулого. Політичне крило Інституту співпрацює з правлячим кланом, а поза – чи під ними – працюють і поважні науковців, що займаються справжніми дослідженнями.

Коли польські політики говорять про “культ особистості”, то, певно, говорять про щось, пов’язане з українським сучасним офіційним дискурсом, де постійно фігурує Степан Бандера. Потрібно зазначити, що термін «культ особистості» — не науковий, а політичний. Свого часу він був використаний для боротьби з сталінізмом (розвінчання культу Сталіна на ХХ з’їздом КПРС). Відповідно, я інтерпретую слова пана Качинського так, що він посилається на надмірну увагу українських посадових осіб до постаті Степана Бандери, які можна порівняти з “культом” Сталіна у 1930-50 рр.

Думаю, що присутність міфу Бандери відчутна у сьогоднішній Україні у весь ріст. Однак, про культ особисто не варто говорити, оскільки – це досить розмите поняття. Якби Олександр Зінченко підійшов до справи розвінчання ідеї про “культ Бандери” із дослідницькою метою, а не пропагандистичною, застосування позитивістичних методів – у тому числі вимірювання згадок Бандери в офіційних документах – мало б справжній результат. Проте Олександр Зінченко у цьому вимірюванні нещирий: він вимірює «своїм пропагандистичним аршином» кількісних згадок у законах і назвах вулицях та доходить висновку про відсутність культу. Як пропагандистичний продукт для внутрішнього застосування в Україні, він можливий. Як відповідь на закиди Качинського і українських інтелектуалів, стурбованих встановленням націонал-більшовицької ідеологічної монополії в Україні – це вимірювання геть непереконливе. Можливо, варто було б шукати «культ» в іншому місці, адже пан Качинський десь бачить ці загрози.

Сумлінний дослідник звернув би увагу на проблему, що була артикульована політиком. Фахівець має заперечувати слова політика, а не свої уявлення, що сформовані з огляду на потреби українського споживача. Саме тут виникає розбіжність та гра пропагандистів. Відповідно у цій своїй роботі пан Зінченко не виступає, як сумлінний історик.

Чи слушним є порівняння Степана Бандери з графом Штауффенбергом? В сучасній Україні ми маємо страву з міфом «Бандери», а не історичною постаттю. Штауффенберг однозначно «співпрацював» з Третім Рейхом на відміну від Бандерою, але згадки про пам’ятники Степану Андрійовичу сприймаються упередженіше, ніж романтичний та шляхетний образ одного з діячів замаху «20 липня», зрештою Штауфенберг є символом консервативного спротиву Гітлеру.

Я б не порівнював український міф «Бандери» з Штауффенбергом. Передусім тому, що я не чув від канцлерки Меркель або від чинного чи колишнього президента Німеччини жодних згадок про Штауффенберга. Натомість, коли говорять про “культ Бандери”, то передусім ідеться про часту згадку – доречну і недоречну – в промовах перших осіб України (президента, прем’єрів, спікерів), встановлення пам’ятників та примусове перейменування назв вулиць на його честь чи на честь інших феноменів минулого, що в сучасній ідеологічній уяві пов’язується з постаттю Бандери (УПА, ОУН тощо). Тож фунціонування міфу Штауффенберга і міфу Бандери непорівнянні.

Але усі ці ігри з пропагандою ОУН-УПА у пост-майданній Україні вже сягали рівня символічної наруги. Це символічне насильство викликає у частини суспільства огиду, а у іншої частини захват. Все це сприяє розколу та фрагментації і без того сильно поділеного соціуму.

Мені було б цікаво, якби котрийсь із дослідників сучасних ідеологій проаналізував виступ ключових український політиків і проаналізував контекст згадок про Бандеру. Також було би важливо проаналізувати практики узаконення та реалізації декомунізаційних політик.

Хочу заначити, що т.зв. “декомунізаційні закони” не мають жодного відношення до декомунізації. Справжня декомунізація відбулася у 1990 – 1993 роках, що засвідчують статистичні викладки, скажімо, у книжці Григорія Касьянова «Украина 1991–2007. Очерки новейшей истории» (2008). Натомість, сьогодні під маскою “декомунізації” впроваджується ряд ідеологічних етнонаціоналістичних та радикально-консервативних положень, які стосуються ряду радше маргінальних для історії українського народу в ХХ ст. осіб чи організацій. Позитивний міф Бандери і УПА ведуть до тих же, наслідків, що й міфологізація Леніна або Сталіна.

Натомість очевидним є те, що робота УІНП і ряду неофіційних владних мереж не пов’язана з розчаклування життєвого світу в якому живуть українці. Українська влада плекає розбещувальні міфи та ідеології розбрату в нашому суспільстві.

… Хоч можливо я не правий? І котрийсь дослідник вивчить зазначені джерела і встановить, що Інститут бориться з будь-якими історичними міфами та не використовує державні кошти для впровадження ідеологічної монополії. Був би радий помилитись!

Історична політика – це сфера ідеології, ви артикулюєте ліберальне бачення, а нинішнє керівництво країни бачить потребу в більш однозначному та утилітарному використанні історії з огляду на війну.

В нашому випадку ми маємо справу з кланом, фінансово-політичною групою, яку очолює пан Порошенко. Цей клан вибрав згаданий ідеологічний продукт, як частину свого прикриття. Це зручно для утримання влади. І ці ідеологічні процеси пов’язані з війною, з новою культурою доносів, з посиленням роботою спецслужб та цензуруванням ЗМІ.

Нажаль, ми рухаємось у геть неправильному напрямку. У нас є досвід 1989-91 років, коли ми говорили: «Ніколи більше, ніколи більше державної монополії на правду, історію та ідеологію». З квітня 2015 ми знову почали будувати ідеологічну монополію.

Я бачив, що трапилось з СРСР, де була ідеологічна монополія. Я не хочу такої ідейної одностайності моїй країні. Я поважаю справжню реальну багатокультурну та багатомовну Україну, і не хочу, щоб соціальний час та державний бюджет використовували на те, що не приживеться і максимально шкодить життю і розвитку моєї країни. 

Postać Stepan Bandery wywołuje kontrowersje i dzieli polityków i historyków. Dziennikarze PoloNews postanowili zapytać profesora katedry filozofii i religioznawstwa Kijowsko–Mohylańskiej Akademii, prezesa Fundacji na Rzecz Dobrej Polityki Mychajła Minakowa, w jaki sposób można stwierdzić i zmierzyć obecność lub nieobecność „banderyzacji” oraz jaka jest współczesna polityka historyczna Ukrainy.

Jarosław Kaczyński uważa, że na współczesnej Ukrainie szerzy się kult Stepana Bandery. Historyk Ołeksandr Zinczenko napisał tekst, w którym stara się udowodnić nieobecność kultu tej osoby. W charakterze głównego argumentu przemawiającego na korzyść nieobecności kultu prowidnyka Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów mają służyć wskaźniki ilościowe: wzmianki o Banderze na stronie internetowej Ukraińskiego Instytutu Pamięci Narodowej (UINP) lub liczby ulic z nadaną nazwą od nazwiska lidera nacjonalistów. Czy słuszne jest zastosowanie takiej analizy statystycznej w celu przeprowadzenia analizy polityki historycznej lub kultu jednostki?

Gdy walczą między sobą propagandyści, to nie warto się wtrącać: niech sami biorą się za czuby.

Ale czasami propagandyści przychodzą do ciebie do domu, zmieniają nazwę twojego miasta, twojej ulicy, i to zaczyna być co najmniej irytujące. Dzisiaj, gdy na Ukrainie po trzydziestu latach względnej wolności dokonuje się odrodzenie monopolu ideologicznego, to rozdrażnienie daje nie tylko prawo, a nawet wymaga interwencji.

W naszej sytuacji UINP – to instytucja mieszająca kilka funkcji: ideologia, propaganda i nauka. W kategoriach ideologicznych zakład ten zarządza nowym monopolem ideologicznym, opartym na zasadach nacjonalizmu etnicznego; odpowiednio, propagowane są idee (chwała Bogu, że nie praktyki) ideologicznie bliskich mu postaci z przeszłości. Skrzydło polityczne Instytutu współpracuje z klanem rządzącym, a poza nim – lub raczej pod nim – pracują także poważni naukowcy, zajmujący się prawdziwymi badaniami.

Kiedy polscy politycy mówią o „kulcie jednostki”, to zapewne mówią o czymś związanym z ukraińskim współczesnym dyskursem oficjalnym, gdzie stale pojawia się Stepan Bandera. Należy zaznaczyć, że termin „kult jednostki” – to termin nie naukowy, lecz polityczny. Swego czasu był wykorzystywany do walki ze stalinizmem (do demontowania kultu Stalina na XX zjeździe Komunistycznej Partii Związku Sowieckiego). W związku z tym interpretuję słowa pana Kaczyńskiego jako odnoszące się do nadmiernej uwagi ukraińskich wysokich urzędników poświęcanej postaci Stepan Bandera, co można porównać z „kultem” Stalina w latach 1930–50.

Myślę, że obecność mitu Bandery wyczuwalna jest na dzisiejszej Ukrainie w całej okazałości. Jednak o samym kulcie nie warto mówić, ponieważ – jest to dość niejasne pojęcie. Gdyby Ołeksandr Zinczenko podszedł do sprawy dezawuowania idei „kultu Bandery” w celu badawczym, a nie propagandowym, zastosowanie metod pozytywistycznych – w tym liczenia wzmianek na temat Bandery w oficjalnych dokumentach – mogłoby dać prawdziwy rezultat. Niestety, Ołeksandr Zinczenko w tym liczeniu jest nieszczery: on mierzy swoją „propagandową miarką” ilość wzmianek w ustawach i nazwach ulic oraz stwierdza brak kultu. Jako propagandowy produkt do użytku wewnętrznego na Ukrainie jest możliwy do zaakceptowania. Jako odpowiedź na zarzuty Kaczyńskiego i intelektualistów ukraińskich zaniepokojonych ustanowieniem narodowo– bolszewickiego ideologicznego monopolu na Ukrainie – takie liczenie jest nieprzekonujące. Być może należy poszukać „kultu” w innym miejscu, wszak pan Kaczyński gdzieś dostrzega te zagrożenia.

Sumienny badacz zwróciłby uwagę na problem wyartykułowany przez polityka. Fachowiec powinien zaprzeczyć słowom polityka, a nie prezentować swoje wyobrażenia, powstałe ze względu na potrzeby ukraińskiego odbiorcy. Tutaj właśnie pojawia się rozbieżność i gra propagandzistów. Tak więc pan Zinczenko w swojej pracy nie postępuje jako sumienny historyk.

Czy zasadne jest porównanie Stepana Bandery z hrabią Stauffenbergiem? Na współczesnej Ukrainie mamy do czynienia z mitem „Bandery”, a nie z realną postacią historyczną. Stauffenberg jednoznacznie „współpracował” z III Rzeszą w przeciwieństwie do Bandery, ale wzmianki o pomnikach Stepana Andriejewicza przyjmowane są z większymi zastrzeżeniami, niż romantyczny i szlachetny wizerunek jednego z uczestników zamachu „20 lipca”, wreszcie Stauffenberg jest symbolem konserwatywnej opozycji przeciwko Hitlerowi.

Nie porównywałbym ukraińskiego mitu „Bandery” z Stauffenbergiem. Przede wszystkim dlatego, że nie słyszałem z ust kanclerz Merkel lub obecnego czy też byłego prezydenta Niemiec żadnych wzmianek o Stauffenbergu. Natomiast gdy mówi się o „kulcie Bandery”, to przede wszystkim chodzi o częste wzmianki – sensowne i bezsensowne – w wystąpieniach pierwszych osób Ukrainy (prezydenta, premierów, marszałków parlamentu), stawianie pomników i dokonywanie pod przymusem zmian nazw ulic na jego cześć lub na cześć innych fenomenów z przeszłości, które we współczesnym ideologicznym wyobrażeniu związane są z postacią Bandery (UPA, OUN, etc.). Zatem funkcjonowanie mitu Stauffenberga i mitu Bandery jest nieporównywalne.

Ale wszystkie te igrzyska z propagandą OUN–UPA na post–Majdanowj Ukrainie osiągnęły poziom symbolicznej zniewagi. Ta symboliczna przemoc wywołuje u części społeczeństwa obrzydzenie, a u innej części zachwyt. Wszystko to przyczynia się do rozłamu i fragmentacji w już i bez tego mocno podzielonym społeczeństwie.

Byłbym zainteresowany, czy któryś z badaczy współczesnych ideologii przeanalizował publiczne wystąpienia kluczowych ukraińskich polityków i przeprowadził analizę kontekstu odniesień do Bandery. Również ważne byłoby dokonanie analizy praktyki stanowienia prawa i realizacji polityki dekomunizacyjnej. Chcę podkreślić, że tzw „ustawy dekomunizacyjne” nie mają żadnego związku z dekomunizacją. Prawdziwa dekomunizacja odbyła się w latach 1990 – 1993, o czym świadczą dane statystyczne, na przykład, w książce Gryhorija Kasjanowa „Ukraina 1991–2007. Zarys najnowszej historii” (2008). Natomiast dzisiaj, pod przykrywką „dekomunizacji”, wprowadzany jest szereg ideologicznych etno–nacjonalistycznych i radykalno–konserwatywnych przepisów, mających związek z szeregiem raczej marginalnych dla historii narodu ukraińskiego w XX wieku osób lub organizacji. Pozytywny mit Bandery i UPA prowadzi do takich samych skutków jak mitologizacja Lenina czy Stalina.

Natomiast jest oczywiste to, że praca UINP oraz szeregu nieformalnych struktur rządzących nie ma związku z rozwiązywaniem problemów żywego świata, w którym żyją Ukraińcy. Ukraińskie władze pielęgnują destruktywne mity i ideologie niezgody w naszym społeczeństwie.

…Ale może nie mam racji? I jakiś badacz zbada wskazane źródła i ustali, że Instytut walczy z wszelkimi historycznymi mitami i nie wykorzystuje pieniędzy publicznych w celu wprowadzania ideologicznego monopolu. Byłbym szczęśliwy, gdybym się mylił!

Polityka historyczna – to sfera ideologii, Pan wyartykułował pogląd liberalny, a obecne kierownictwo kraju widzi potrzebę bardziej jednoznacznego i utylitarnego wykorzystywania historii ze względu na wojnę.

 W naszym przypadku mamy do czynienia z klanem, grupą finansowo-polityczną, z panem Poroszenko na czele. Ten klan wybrał wspomniany ideologiczny produkt jako część swego parawanu. Jest przydatny do utrzymywania władzy. Te ideologiczne procesy związane są z wojną, z nową kulturą donosów, z intensyfikacją pracy służb bezpieczeństwa i cenzurowaniem mediów.

Niestety, idziemy w zupełnie niewłaściwym kierunku. Mamy doświadczenie z lat 1989-91, kiedy mówiliśmy: „Nigdy więcej, nigdy więcej państwowego monopolu na prawdę, historię i ideologię.” Od kwietnia 2015 roku znowu zaczęliśmy budować ideologiczny monopol.

Widziałem, co się stało z ZSRR, gdzie był ideologiczny monopol. Nie chcę takiej ideowej monotonii mojego kraju. Szanuję prawdziwą, realną, wielokulturową i wielojęzyczną Ukrainę, i nie chcę, aby [antenowy] czas społeczny oraz budżet państwowy były wykorzystywane na to, co nie ma szans się zakorzenić i maksymalnie szkodzi życiu i rozwojowi mojego kraju.

 

Pogoda / Погода

Warszawa Варшава   
Krakow / Краків
Gdansk / Гданськ
Poznan / Познань
Lodz / Лодзь
Київ / Kijow
Львів / Lwow
Харків / Charkow
Одеса / Odesa
Донецьк / Donieck


CZYTAJ NAS W WYGODNYM FORMACIE

ЧИТАЙТЕ НАС В ЗРУЧНОМУ ФОРМАТІ