Inline pictures
Polska 10:14
Україна 11:14

W imieniu narodu czy w imieniu Bandery?

Opinie || Думки
02.03 13:12
577e31b3c3618883368b4783.jpg

Переймання технологічних прийомів російської інформаційної війни

Стерігаючи за українсько-польськими навколоісторичними баталіями, важко позбутися враження, що комусь так легко вдалося присвоїти собі право говорити від імені «всіх українців». Особливо тому, що українська історія складна і неоднозначна – непроговорена, малодосліджена і страшенно заідеологізована.За таких обставин цікавою є не тільки загальна процедура генерування української «консолідованої» позиції, але й те, хто саме і в якій ролі бере участь у цьому процесі. На чиї висновки опираються ці люди, звідки черпають необхідні знання та інформацію, хто визначає етапи й механізми її формування? І справді, якщо вже історичні питання стають такими важливими чинниками не тільки внутрішньої, але й зовнішньої політики, то чому досі ніхто не простежив процедуру формування позиції «української сторони» для різноманітних міждержавних форумів? Чому такі важливі механізми сприймаються за означенням і на віру?
Одним із дуже успішних технологічних прийомів російської інформаційної війни є принцип надмірного узагальнення поодиноких фактів, окремих думок та міркувань і зведення їх до рівня правила або навіть загальної тенденції. В результаті на підставі інтерв’ю з одним італійським фермером робиться висновок, ніби вся Італія спить і бачить, як незабаром будуть зняті санкції з Росії. Або, наприклад, на підставі репортажу з мітингу партії «Альтернатива для Німеччини», організованої не без російських впливів, робиться висновок, що «німці» люто незадоволені політикою канцлерки Анґели Меркель і більше не бачать її на чолі цієї потужної країни Євросоюзу. В хід ідуть також відверті маніпуляції, коли з контексту вириваються слова тієї ж Меркель, а українськими новинними сайтами та соціальними мережами прокочується справжнє цунамі з обурення проти зрадливої «фрау Ріббентроп».

Не цураються цієї технології й сучасні творці української історичної політики. Вони також намагаються оголосити одиничні випадки загальним правилом, а розрізнені хаотичні рухи – тенденцією. Наприклад, «відбиваючись» від закидів про антисемітизм ОУН і УПА, нові ідеологічні бійці заявляють про лікарів-євреїв, які перебували в лавах українського збройного підпілля. Те, що євреї долучалися до УПА не з власної волі й не з ідеологічних міркувань, для цих людей не має значення. Поза їхньою увагою залишається і той факт, чому саме євреї-лікарі мали шанс врятуватися, лікуючи хворих та поранених бійців УПА. Зрозуміло, що лікарі володіли тим фахом, який найбільше цінувався під час війни. Саме завдяки своїй професії вони отримали шанс на життя. Але ненадовго. З наближенням Червоної армії цих ідейно ненадійних елементів почали фізично усувати.

До маніпуляцій можна зачислити і спроби заперечити антисемітизм ОУН, оперуючи буквально кількома випадками порятунку євреїв членами організації й ігноруючи при цьому сотні інших протилежних прикладів.

До цієї ж категорії маніпуляцій належать спроби «вмонтувати» націоналістичну лінію у комеморативні практики відзначення сумних роковин трагедії Бабиного Яру. Намаганням «розбавити» трагедію єврейського народу, встановивши інформаційні щити про розстріл українських націоналістів у Бабиному Яру, представники УІНП переслідували ще одну приховану мету. Оскільки трагедія Бабиного Яру перетворилася на символ єврейських страждань, історики з УІНП захотіли «вибілити» членів ОУН, наголошуючи на тому, що нацистський режим вбивав також українських націоналістів, а отже, вважав їх своїми ворогами. Через замовчування факту попередньої співпраці цих людей з окупаційним режимом у непоінформованих українців тепер можна сформувати враження, що члени ОУН завжди боролися з німецьким окупаційним режимом.

Медійна тріскотня щодо виступу президента Ізраїлю Ривліна у Верховній Раді України мала на меті відвернути увагу суспільства від брутальних маніпуляцій у сфері комеморативних практик навколо сумних роковин у Бабиному Яру. Виступивши з нападками на Ривліна, творці сучасної історичної політики у підступний спосіб мобілізували антисемітський потенціал для захисту «наших» історичних героїв. А хто надав їм статус всеукраїнських героїв? На які наукові дослідження спирався Український інститут національної пам’яті, підсовуючи українцям такий висновок? Серед цих запитань без відповідей проглядається один висновок: нам пропонують повірити на слово людям, щодо професійної компетентності яких залишається багато сумнівів.

Одним словом, творці сучасної історичної політики без досліджень і консультацій «підписують» всю Україну під відповідальність за діяльність радикальних націоналістів під час Другої світової війни. При чому роблять це, не консультуючись із фахівцями з цього питання і не питаючи на це згоди суспільства. Вони, ніби сновиди, не хочуть бачити, що бездумна глорифікація всіх без розбору учасників українського націоналістичного руху, серед яких справді були ті, хто співпрацював з нацистами, брав участь у Голокості та проводив етнічні чистки проти поляків на Волині, виштовхує нас із кола цивілізованих народів. Що така політика веде до міжнародної ізоляції України. Бо важко уявити, щоб провідна країна Європейського Союзу – Німеччина погодилася на ревізію історії тільки заради того, щоб Україна мала «своїх» героїв, які нібито допоможуть їй в актуальній війні проти російського агресора.

І тут виникає сакраментальне питання: для чого це Україні і заради чого вона мусить іти на такі іміджеві жертви? Невже українська правляча еліта не бачить, що така історична політика веде до внутрішньої поляризації суспільства, чим робить його дуже вразливим на маніпуляції? Викликає, м’яко кажучи, похолодання у відносинах з Ізраїлем, а із ще зовсім недавнім союзником Польщею – допроваджує до реальної історичної війни? Ніхто не каже, що Україна мусить «прогинатися» перед своїми союзниками, здавати національні інтереси або ж мовчати, зціпивши зуби, спостерігаючи за вкрай несправедливими діями когось із них. Україні важливо чітко визначитися зі своїми основними пріоритетами. І саме тут нам потрібно поставити перед собою питання: а чи не занадто дорого нам може коштувати глорифікація суперечливих історичних героїв? Нам треба дати однозначну відповідь, що є важливішим для сучасної України: утвердження в колективній свідомості канону з сумнівними історичними героями чи подальше існування незалежної української держави? Грубо кажучи, змусити світ і українців шанувати Степана Бандеру чи зберегти українську державу?

Для того, щоб відповісти на це надважливе запитання, треба задуматися над тим, для чого нам взагалі героїчний історичний канон. Для чого оголошувати героями суперечливих діячів минулого? Тим більше, що просування цього канону відбувається з неймовірним скрипом навіть всередині самої країни. Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович вважає, що історія боротьби Організації українських націоналістів та Української повстанської армії приховують у собі неймовірний мобілізаційний потенціал. Виходячи з формальної логіки, воно десь так могло б і бути. Бо якщо поглянути в минуле, шукаючи тих, хто зі зброєю в руках боровся за державну незалежність України, то всі стежки приведуть до УПА. Справді, радянські українці в лавах Червоної армії воювали проти нацистської Німеччини за звільнення, у кращому разі, радянської України. В американському або канадському війську українці боролися в лавах антигітлерівської коаліції, і всі разом гіпотетично (і не тільки) воювали проти батальйонів «Ролянд» та «Нахтігаль», дивізії СС «Галичина» та «1-ї Української Дивізії УНА».

Поліцаї, котрі майже два роки вірою і правдою служили німцям і на початку 1943 року зі зброєю в руках пішли в ліс, де заклали базу для постання Української повстанської армії, не могли не брати участі у масових екзекуціях єврейського населення. Майбутній командир УПА Роман Шухевич прийшов до Львова наприкінці червня 1941 року в однострої офіцера Вермахту. Цю уніформу він зняв аж наприкінці 1942 року, провівши цілий рік, за офіційною версією, охороняючи військові об’єкти у Білорусі. А потім був 1943 рік з масовою етнічною чисткою поляків. Як він дивився на ці криваві події? Чому не зупинив? Як кадровий німецький офіцер, та ще довоєнний політик, він не міг не розуміти фатальності та, вибачте, безперспективності цього кровопролиття. Зрозуміло також, що подальша боротьба Романа Шухевича, особливо після 1944 року, не могла бути не окутана ореолом самопосвяти і відданої, але безперспективної боротьби з радянським режимом. Шухевича можна поважати хоча б за те, що не втік, не залишив своїх бойових побратимів і розділив з ними трагічну долю. Вчинив це свідомо, на відміну від багатьох лідерів українського націоналістичного руху. Боротьба з радянським режимом не може служити охоронною грамотою для діяча з неясним минулим початку Другої світової війни. Принаймні він не надається на класичного підручникового героя для наслідування.

З другого боку, до командування УПА та лідерів ОУН залишається ще багато інших питань. Чому українські хлопці, яких везли на призивні пункти Західної України 1944 року, після зустрічі з упівцями опинялися перед непривабливою переспективою: або залишитися замертво лежати на місці, або піти разом з ними в ліс? Чиї стратегічні промахи і помилки вони мали оплатити ціною власного життя? А може, варто нарешті задуматися над тим, чи Степан Бандера, Микола Лебідь і Роман Шухевич наперекір здоровому глузду, замість того, щоб знайти альтернативу безперспективній збройній боротьбі у підпіллі, не допустилися злочину проти молодого цвіту української нації?

На жаль, сучасна історична політика України таких питань не те, що не ставить, вона їх не допускає. Тому в залишку маємо суцільний негатив, а обіцяні здобутки залишаються примарними і сумнівними.

У наступній статті піде мова про боротьбу української і польської історичної політики та про те, до яких наслідків це може призвести.

Василь Расевич — Zaxid.net

Ukraińskie adoptowanie technologicznych metod rosyjskiej wojny informacyjnej

Obserwując ukraińsko-polskie batalie toczone o historię, trudno oprzeć się wrażeniu, że komuś tak łatwo udało się zawłaszczyć prawo do wypowiadania się w imieniu „wszystkich Ukraińców”. Zwłaszcza dlatego, że ukraińska historia jest skomplikowana i niejednoznaczna – nie przedyskutowana, niedostatecznie zbadana i straszliwie zideologizowana.

W takich okolicznościach interesująca jest nie tylko ogólna procedura generowania [wypracowywania] ukraińskiego „skonsolidowanego” stanowiska, ale także to, kto i w jakiej roli bierze udział w tym procesie. Na czyich wnioskach i opiniach opierają się ci ludzie, skąd czerpią niezbędną wiedzę i informacje, kto określa etapy i mechanizmy jego kształtowania? I doprawdy, skoro już kwestie historyczne stają się takimi ważnymi czynnikami nie tylko w polityce wewnętrznej, ale także w zagranicznej, to dlaczego nikt dotychczas nie wyznaczył procedury kształtowania stanowiska „strony ukraińskiej” dla potrzeb różnych międzynarodowych forów? Dlaczego tak ważne mechanizmy przyjmowane są jak dogmaty, na wiarę?

Jedną z bardzo efektywnych metod technologicznych rosyjskiej wojny informacyjnej jest zasada nadmiernego uogólniania pojedynczych faktów, indywidualnych przemyśleń i rozważań oraz podnoszenia ich do poziomu reguły, a nawet ogólnej tendencji.
W rezultacie na podstawie wywiadu z jednym włoskim rolnikiem robiony jest wniosek, jakoby całe Włochy śpią i obserwują, jak niebawem zostaną zdjęte sankcje z Rosji. Albo, na przykład, na podstawie reportażu z mityngu partii „Alternatywa dla Niemiec”, zorganizowanej nie bez wpływów rosyjskich, stwierdza się, że „Niemcy” są okrutnie niezadowoleni z polityki kanclerz Angeli Merkel i dłużej nie chcą jej widzieć na czele potężnego kraju Unii Europejskiej. W ruch idą również jawne manipulacje, gdy są wyrywane z kontekstu słowa tej samej Merkel, i przez ukraińskie serwisy informacyjne i sieci społecznościowe przetacza się prawdziwe tsunami niechęci wobec zdradzieckiej „frau Ribbentrop”.

Nie stronią od tej technologii także współcześni twórcy ukraińskiej polityki historycznej. Oni także starają się ogłaszać jednostkowe przypadki ogólną zasadą, a rozproszone chaotyczne posunięcia – trendem. Na przykład, „odbijając” zarzuty antysemityzmu w OUN i UPA, nowi ideologiczni bojownicy składają oświadczenia o żydowskich lekarzach przebywających w szeregach ukraińskiego podziemia zbrojnego. Fakt, że Żydzi dołączali do UPA nie z własnej woli i nie z powodów ideologicznych, dla tych osób nie ma znaczenia. Poza ich uwagą pozostaje i ten fakt, dlaczego akurat Żydzi-lekarze otrzymywali szansę na uratowanie się, lecząc chorych i rannych żołnierzy UPA. Jest oczywiste, że lekarze dysponowali taką wiedzą zawodową, która była najbardziej ceniona w czasie wojny. To właśnie z powodu swojego zawodu otrzymali szansę na życie. Ale nie na długo. Wraz ze zbliżaniem się Armii Czerwonej te niepewne ideologicznie elementy zaczęto fizycznie eliminować.

Do manipulacji można zaliczyć także próby zaprzeczania antysemityzmu w OUN, operując dosłownie kilkoma przypadkami ratowania Żydów przez członków organizacji, ignorując setki innych przykładów, świadczących o czymś wręcz przeciwnym.
Do tej samej kategorii manipulacji należą próby „wmontowania” nacjonalistycznej linii w upamiętniające praktyki obchodów smutnych rocznic tragedii Babiego Jaru. Poprzez starania zmierzające do „rozcieńczenia” tragedii narodu żydowskiego przez zainstalowanie tablic informujących o rozstrzelaniu ukraińskich nacjonalistów w Babim Jarze przedstawiciele UINP postawili przed sobą jeszcze jeden ukryty cel. Ponieważ tragedia Babiego Jaru stała się symbolem cierpienia żydowskiego, historycy z UINP zapragnęli „wybielić” członków OUN przez podkreślenie faktu, że reżim nazistowski zabijał także ukraińskich nacjonalistów, a zatem uważał ich za swoich wrogów. Przemilczając fakty wcześniejszej współpracy tych ludzi z reżimem okupacyjnym u niedoinformowanych Ukraińców można teraz kształtować wrażenie, że członkowie OUN zawsze walczyli z niemieckim reżimem okupacyjnym.

Medialna wrzawa wokół przemówieniu prezydenta Izraela Riwlina w Radzie Werchownej Ukrainy miała na celu odwrócenie uwagi społeczeństwa od brutalnych manipulacji w sferze praktyk upamiętniających z okazji smutnej rocznicy w Babim Jarze. Występując z atakami na Riwlina twórcy współczesnej polityki historycznej podstępnie mobilizowali antysemicki potencjał do obrony „naszych” bohaterów historycznych. A kto nadał im status wszech-ukraińskich bohaterów? Na jakich badaniach naukowych oparł się Ukraiński Instytut Pamięci Narodowej, podsuwając Ukraińcom taką a nie inną konkluzję? Z tych pytań bez odpowiedzi wyłania się jeden wniosek: proponuje się nam uwierzyć na słowo ludziom, których kompetencje zawodowe wciąż budzą wiele wątpliwości.

Krótko mówiąc, twórcy współczesnej polityki historycznej bez badań i bez konsultacji „podpisują” się za całą Ukrainę pod odpowiedzialnością za działalność radykalnych nacjonalistów podczas II wojny światowej. Przy tym czynią to bez konsultacji z ekspertami od tych kwestii i nie pytając o zgodę społeczeństwa. Oni, niczym lunatycy, nie chcą dostrzec, że bezmyślna gloryfikacja wszystkich bez wyjątku członków ukraińskiego ruchu nacjonalistycznego, wśród których rzeczywiście byli tacy, którzy współpracowali z nazistami, brali udział w Holokauście i przeprowadzali czystki etniczne Polaków na Wołyniu, wypycha nas z kręgu narodów cywilizowanych. Że taka polityka prowadzi do międzynarodowej izolacji Ukrainy. Ponieważ trudno jest sobie wyobrazić, że wiodący kraj Unii Europejskiej – Niemcy – zgodzi się na rewizję historii tylko w tym celu, aby Ukraina miała „swoich” bohaterów, którzy rzekomo pomogą jej w aktualnie prowadzonej wojnie przeciw rosyjskiemu agresorowi.

I tu pojawia się sakramentalne pytanie: do czego to Ukrainie jest potrzebne i w imię czego musi ponosić takie wizerunkowe ofiary? Czy ukraińska elita rządząca nie dostrzega, że taka polityka historyczna prowadzi do wewnętrznej polaryzacji społeczeństwa, co czyni je bardzo podatnym na manipulacje? Powoduje, mówiąc delikatnie, ochłodzenie w stosunkach z Izraelem, a także z całkiem niedawnym sojusznikiem Polską – doprowadzając do prawdziwej wojny historycznej? Nikt nie mówi, że Ukraina musi „ugiąć się” przed swoimi sojusznikami, zdradzać interesy narodowe lub milczeć, zaciskając zęby, obserwując skrajnie niesprawiedliwe działania któregoś z nich. Dla Ukrainy ważne jest, aby precyzyjnie określić swoje główne priorytety. I tu musimy zadać sobie pytanie: czy nie nazbyt drogo może nas kosztować gloryfikacja kontrowersyjnych bohaterów historycznych? Musimy sobie jednoznacznie odpowiedzieć, co jest ważniejsze dla współczesnej Ukrainy: utrwalanie w świadomości zbiorowej kanonu z wątpliwymi bohaterów historycznych, czy dalsze istnienie niepodległego państwa ukraińskiego? Mówiąc brutalnie, zmusić świat i Ukraińców do szanowania Stepana Bandery, czy zachować państwo ukraińskie?

Aby odpowiedzieć na to niezwykle ważne pytanie należy zastanowić się, po co nam w ogóle heroiczny kanon historyczny. Jaki jest cel ogłaszania za bohaterów kontrowersyjnych działaczy z przeszłości? Tym bardziej, że forsowanie tego kanonu odbywa się z niesamowitymi trudnościami nawet wewnątrz naszego kraju. Przewodniczący Ukraińskiego Instytutu Pamięci Narodowej Wołodymyr Wiatrowycz uważa, że historia walki Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii kryje w sobie niewyobrażalny potencjał mobilizacyjny. Wychodząc z zasad logiki formalnej, może się tak zdarzyć. Bo jeśli spojrzeć w przeszłość w poszukiwaniu tych, którzy z bronią w ręku walczyli o państwową niepodległość Ukrainy, to wszystkie ścieżki doprowadzą do UPA. Rzeczywiście, sowieccy Ukraińcy w szeregach Armii Czerwonej walczyli z nazistowskimi Niemcami o wyzwolenie, w najlepszym przypadku, sowieckiej Ukrainy. W amerykańskiej lub kanadyjskiej armii Ukraińcy walczyli w szeregach koalicji antyhitlerowskiej, i wszyscy razem hipotetycznie (i nie tylko) walczyli przeciwko batalionom „Roland” i „Nachtigall”, przeciwko Dywizji SS „Hałyczyna” i „1. Ukraińskiej Dywizji UNA”.

Policjanci, którzy prawie dwa lata wiernie i szczerze służyli Niemcom i na początku 1943 roku z bronią w ręku poszli do lasu, gdzie położyli fundament pod powstanie Ukraińskiej Powstańczej Armii, nie mogli nie brać udziału w masowych egzekucjach ludności żydowskiej. Przyszły dowódca UPA Roman Szuchewycz wszedł do Lwowa pod koniec czerwca 1941 roku w mundurze oficera Wehrmachtu. Ten uniform zdjął dopiero pod koniec 1942 roku, spędziwszy cały rok, według oficjalnej wersji, na ochranianiu obiektów wojskowych na Białorusi. A potem był rok 1943 z masową czystką etniczną Polaków. Jaki był jego stosunek do tych krwawych wydarzeń? Dlaczego ich nie powstrzymał? Jak kadrowy niemiecki oficer, a do tego przedwojenny polityk, nie mógł nie rozumieć fatalności oraz, proszę wybaczyć, daremności tego rozlewu krwi. Oczywiste jest również, że dalsza walka Romana Szuchewycza, zwłaszcza po roku 1944, nie mogła nie być spowita w aureolę samo poświęcenia i ofiarnej, ale daremnej walki z reżimem sowieckim. Szuchewycza można szanować choćby za to, że nie uciekł, nie pozostawił swoich towarzyszy walki i podzielił z nimi tragiczny los. Uczynił to świadomie, w przeciwieństwie do wielu liderów ukraińskiego ruchu nacjonalistycznego. Walka z sowieckim reżimem nie może być wykorzystywana jako glejt bezpieczeństwa dla działacza z niejasną przeszłością na początku II wojny światowej. Przynajmniej nie nadaje się on na klasycznego podręcznikowego bohatera do naśladowania.

Z drugiej strony, do dowódcy UPA i przywódców OUN pozostało jeszcze wiele innych pytań. Dlaczego ukraińscy chłopcy wiezieni w 1944 roku do punktów mobilizacyjnych na Ukrainie Zachodniej po spotkaniu z upowcami byli stawiani przed nieatrakcyjną perspektywą: albo umrzeć i pozostać na miejscu, albo pójść z nimi do lasu? Za czyje strategiczne błędy i pomyłki musieli płacić ceną swego życia? A może powinniśmy wreszcie zastanowić się nad tym, czy Stepan Bandera, Mykoła Łebed’ i Roman Szuchewycz na przekór zdrowemu rozsądkowi, nie znajdując alternatywy dla daremnej walki zbrojnej w podziemiu, nie dopuścili się zbrodni na młodzieży, kwiecie narodu ukraińskiego?

Niestety, współczesna polityka historyczna Ukrainy nie tylko nie stawia takich pytań, ona nie pozwala ich zadawać. Dlatego w efekcie mamy same straty, a obiecane zyski są iluzoryczne i wątpliwe.

W następnym artykule będzie mowa o walce ukraińskiej i polskiej polityki historycznej i o tym, do jakich następstw może to doprowadzić.

Wasyl Rasewycz – Zaxid.net – tłumaczenia Wiesław Tokarczuk

 

Pogoda / Погода

Warszawa Варшава   
Krakow / Краків
Gdansk / Гданськ
Poznan / Познань
Lodz / Лодзь
Київ / Kijow
Львів / Lwow
Харків / Charkow
Одеса / Odesa
Донецьк / Donieck


CZYTAJ NAS W WYGODNYM FORMACIE

ЧИТАЙТЕ НАС В ЗРУЧНОМУ ФОРМАТІ