Inline pictures
Polska 10:08
Україна 11:08

Ukraińska historia idzie na wojnę

Opinie || Думки
21.02 12:49
14399.jpg

Правда нікому не цікава, якщо вона не послаблює ворога і не підсилює нас.

Вахтанг Кіпіані на Фейсбуці висловив своєрідний підсумок історичних пошуків частини української націонал-демократії. Звучить він так: «Поки в Росії та Польщі є свої історичні політики і вони спрямовані на знищення нашої ідентичності та суб'єктності, ми зобов'язані мати інструменти оборони та нападу. На полі історії, зокрема. Ті, хто цього не розуміє, – або благодушні дурачки, або лицеміри, або агенти. Або просто мало знають про реальне життя».

Тобто нас не має цікавити історична правда, нас має цікавити стратегічна і тактична цінність історичної інформації в умовах бойових дій проти російських та польських агресорів. Запитання: а якщо, скажімо, патріотичний український історик знаходить історичний документ, який послаблює «наш» напад і «нашу» оборону, натомість надає нові можливості підступному союзу Сталіна з Пілсудським? Уточню: цей історик – не «дурачок», не «лицемір», не «агент». Чи оприлюднить він таку історичну правду?

От тільки формулювання пан Кіпіані обрав дещо неточні. Йдеться не про «інструменти оборони та нападу на полі історії», йдеться про пропаганду. Фактично, стверджується: історія пішла на війну, правда нікому не цікава, якщо вона не послаблює ворога і не підсилює нас.

Тільки, знову-таки, важливо запитати себе: а чим ми, власне, відрізняємося від «русского міра»?

Звісно, хтось може сказати, що «русскій мір» – це коли історики/історичні пропагандисти всіма методами прославляють вождя Сталіна, Червону Армію, а також усіх, хто вбивав людей в ім’я могутності Росії. Варто лише поміняти ім’я вождя, назву армії, а Росію замінити на Україну – і це вже буде зовсім не «русскій мір», а справжнісінький «український світ», за який боролися всі наші героїчні предки, аж до трипільців включно.

Поспішу розчарувати: це все ще «русскій мір». Якщо на хрущобній будівлі замість величезного напису «Ленин жив!» написати «Франц Йосиф Перший живий!» – це не наблизить нас ані до Європи взагалі, ані до Австрії зокрема. Зрештою, можете замінити цісаря на будь-якого іншого політичного діяча: радянські методи побудови суспільної свідомості не можуть збудувати нічого, крім чергової репліки радянського суспільства. Навіть якщо з завзяттям комсомольців валити пам’ятники комсомольцям.

Поки ми сприйматимемо історію як поле битви проти «ляхів» та «москалів» – Європа дивитиметься на нас як на ще одних дикунів, у яких, щоправда, ведмеді ходять по вулицях не в лаптях і з балалайками, а в личаках і з кобзами. Невелика втіха для тих, хто хоче все-таки прийти до Європи як європейська нація.

«А як же ставитися до історії по-європейськи?» – постає логічне запитання. Річ у тім, що нема загального європейського ставлення до історії, натомість є принципи, за якими сучасна Європа взагалі існує. Головний з них – це відповідальність. В ідеалі, український історик має ставати найжорстокішим прокурором будь-якого історичного персонажа, щодо якого з його (або суспільної) точки зору доречно вживати прикметник «наш».

Загін «наших» атакував населений пункт, в результаті чого загинуло багато цивільного населення, та ще й з числа етнічної меншини? Український історик має доводити, що це геноцид. Якщо доказів недостатньо – тоді так, він має визнати: «наші» в цій ситуації чисті, геноциду не було, йдемо далі.

«Наш» політичний діяч під час Другої Світової розпочав співпрацю з німецькими нацистами? Український історик має доводити, що цей діяч – один зі співучасників Голокосту. Недостатньо доказів – гаразд, тоді можна з полегшенням визнати, що «наші» в цій ситуації також чисті.

А якщо не чисті? Тоді ми – українці – маємо бути відповідальними за злочини, які вчинили «наші». Ну, або визнати, що вони не «наші», а навпаки, маргінальна структура, яка не має жодного стосунку до мейстріму українського державотворення.

От побачите: сконструйовану на відповідальності картину національної історії неможливо буде атакувати ані з російського, ані з польського, ані з угорського чи будь-якого іншого боку. Бо відповідальність – це ознака сили, а не слабкості. При чому сили не лише зовнішньої: у країні, де всі без винятку громадяни виховуються на відповідальності за власні дії, не може бути жодного «беркуту» з його звірячою жорстокістю до співгромадян, та й Януковича – як наслідку нескінченних популістичних перегонів у владі. Бо, власне, популізм – він найкраще проростає у країнах з низьким рівнем почуття відповідальності. За прикладом далеко ходити не потрібно: Росія, де катастрофічні внутрішні проблеми прикривають «воевавшими дедами», «державным величием», «духовностью» і сумнозвісним «а у вас негров мучают».

І якщо ми не бажаємо стати маленькою копією Росії – то перш за все варто повернути нашу історію з пропагандистської війни. Цього недостатньо для побудови цивілізованої європейської держави – проте це необхідно.

Павло Зубʼюк — Zaxid.net

Nikt nie jest zainteresowany prawdą, jeśli ona nie osłabia wroga i nie wzmacnia nas. 

Wachtang Kipiani [redaktor Prawdy Historycznej i bezkrytyczny gloryfikator OUN-UPA] na Facebooku wyartykułował swego rodzaju podsumowanie historycznych poszukiwań części ukraińskiej narodowej demokracji. Brzmi ono następująco: „Podczas gdy Rosja i Polska mają własne polityki historyczne i są one ukierunkowane na zniszczenie naszej tożsamości i podmiotowości, jesteśmy zobowiązani do posiadania instrumentów obrony i ataku. Na polu historii w szczególności. Ci, którzy tego nie rozumieją – to albo beztroscy głupcy, albo obłudnicy, albo agenci. Albo po prostu nie wiedzą zbyt wiele o realnym życiu.”

Oznacza to, że nie powinniśmy dążyć do poznania prawdy historycznej, lecz powinniśmy być zainteresowani znaczeniem strategicznym i taktycznym informacji historycznej w warunkach działań bojowych z rosyjskimi i polskimi agresorami. [W związku z tym mam] pytanie: a jeśli, powiedzmy, patriotyczny ukraiński historyk znajduje dokument historyczny, który osłabia „nasz” atak i „naszą” obronę, natomiast zapewnia nowe możliwości podstępnemu sojuszowi Stalina i Piłsudskiego? Doprecyzuję: ten historyk to – nie „głupek”, nie „hipokryta”, nie „agent”. Czy opublikuje on taką prawdę historyczną?

Zatem sformułowanie wybrane przez pan Kipianiego dość nieadekwatnie opisuje stan rzeczy. Nie chodzi o „instrumenty obrony i ataku na polu historii”, chodzi o propagandę. W realnym znaczeniu komunikat mówi: historia poszła na wojnę, prawda nikogo nie interesuje, jeśli ona nie osłabia wroga i nie wzmacnia nas.

Ale, znowu, ważne jest, aby zadać sobie pytanie: a czym my tak naprawdę różnimy się od „ruskiego świata”?

Oczywiście, ktoś może powiedzieć, że „ruski świat” – to kiedy historycy/propagandyści historyczni wszystkimi metodami wychwalają wodza Stalina, Armię Czerwoną, a także wszystkich, którzy zabijali ludzi w imię potęgi Rosji. Wystarczy tylko zmienić nazwisko wodza, nazwę armii, a Rosję zastąpić Ukrainą – i to już nie będzie żaden „russkij mir”, a najprawdziwszy „ukrajinśkyj swit”, o który walczyli wszyscy nasi bohaterscy przodkowie, od trypolców poczynając.

Spieszę rozczarować: to wciąż jeszcze „russkij mir”. Jeśli na fasadzie budynku w stylu Chruszczowa zamiast ogromnego napisu „Lenin żyje” napiszemy „Franciszek Józef Pierwszy żyje!” – to nie przybliży nas do Europy w ogóle, ani dla Austrii w szczególności. Ostatecznie, możecie zastąpić cesarza jakimkolwiek innym politykiem: sowieckie metody budowania świadomości społecznej nie są w stanie zbudować niczego poza kolejną repliką społeczeństwa sowieckiego. Nawet jeśli z zapałem komsomolców będziecie przewracać pomniki komsomolców.

Dopóki będziemy traktować historię jako pole bitwy przeciwko „Lachom” i „Moskalom” – Europa będzie patrzeć na nas jak na jeszcze jedną odmianę dzikusów, u których, co prawda, niedźwiedzie chodzą po ulicach nie w łapciach i z bałałajkami, ale w sandałach z łyka i z kobzami. Niewielka pociecha dla tych, którzy mimo wszystko chcą wejść do Europy jako naród europejski.

„A jak się traktuje historię po europejsku?” – pojawia się logiczne pytanie. Rzecz w tym, że nie istnieje powszechnie obowiązujący europejski stosunek do historii, natomiast są zasady, w oparciu o które współczesna Europa w ogóle istnieje. Najważniejsza z nich – to odpowiedzialność. W ideale, ukraiński historyk powinien przekształcać się w najbardziej surowego prokuratora wobec jakiejkolwiek postaci historycznej, odnośnie której z jego (lub ze społecznego) punktu widzenia należałoby używać przymiotnika „nasza”.

Batalion „naszych” atakował miejscowość, w rezultacie czego zginęło wiele osób spośród ludności cywilnej, co więcej, pochodzących z mniejszości etnicznej? Ukraiński historyk powinien dowodzić, że to ludobójstwo. Jeżeli dowody nie są wystarczające – wtedy tak, on powinien przyznać, że „nasi” w tej sytuacji są czyści, ludobójstwa nie było, pracujemy dalej.

„Nasz” działacz polityczny podczas II wojny światowej rozpoczął współpracę z nazistami niemieckimi? Ukraiński historyk powinien dowodzić, że ten działacz – to jeden z współuczestników Holokaustu. Gdy brak na to dowodów – to w porządku, wtedy można z ulgą uznać, że „nasi” także w tej sytuacji są czyści.

A jeśli nie są czyści? Wtedy my – Ukraińcy – powinniśmy poczuwać się do odpowiedzialności za zbrodnie popełnione przez „naszych”. Cóż, albo przyznać, że oni nie są „nasi”, ale wprost przeciwnie, to marginalna struktura, która nie ma nic wspólnego z głównym nurtem ukraińskiego budownictwa państwowego. spójrzcie: zaatakowanie skonstruowanego na odpowiedzialności wizerunku narodowej historii nie będzie możliwe ani z rosyjskiej, ani z polskiej, ani z węgierskiej, ani z jakiejkolwiek innej strony. Ponieważ odpowiedzialność – to oznaka siły, nie słabości. Przy tym siły nie tylko zewnętrznej: w kraju, gdzie wszyscy obywatele bez wyjątku wychowywani są w poczuciu odpowiedzialności za swoje działania, nie może być żadnego „berkutu” z jego bestialską brutalnością wobec współobywateli, a także Janukowycza – jako konsekwencji niekończących się populistycznych wyścigów do władzy. Ponieważ, w rzeczywistości, populizm najlepiej rozwija się w krajach o niskim poczuciu odpowiedzialności. W poszukiwaniu przykładu nie trzeba chodzić daleko: Rosja, gdzie katastrofalne problemy wewnętrzne maskowane są „wojującymi dziadami”, „duchowością”, „wielkością państwową” i niesławnym „a u was Murzynów biją”.

I jeśli nie życzymy sobie być maleńką kopią Rosji – to przede wszystkim warto odwołać naszą historię z [wyprawy na] wojny propagandowej. To nie wystarczy do zbudowania cywilizowanego państwa europejskiego – ale to konieczne.

 

Pavlo Zubyuk — Zaxid.net

 

Pogoda / Погода

Warszawa Варшава   
Krakow / Краків
Gdansk / Гданськ
Poznan / Познань
Lodz / Лодзь
Київ / Kijow
Львів / Lwow
Харків / Charkow
Одеса / Odesa
Донецьк / Donieck


CZYTAJ NAS W WYGODNYM FORMACIE

ЧИТАЙТЕ НАС В ЗРУЧНОМУ ФОРМАТІ