Inline pictures
Polska 10:19
Україна 11:19

Polska może być centrum dla europejczyków i chrześcijan, ale tego nie chce

Opinie || Думки
21.01 10:00
4A7A7300.jpg

Українські націоналісти зраділи, що до влади у Польщі прийшли право-консервативні сили. Ми б хотіли, щоб ця країна стала прикладом національного відродження і захисту християнських цінностйей в Європі. Тому ця держава така важлива для звільнення Європи від лібералізму і перебудови Європейського союзу. Це надважливо і у справі протистояння лібералізму та лівим. Також це важливо для помсти Росії за вбитого Президента Польщі.

1. Бандерівці підтримують націоналістичну Польщу

Польща може бути антиліберальним центром в Європі. Це не комплімент. Вона має для цього необхідну владу, суспільство і геополітичні показники розміру території, релігійність та патріотичне населення. (Угорщина, де також при владі націоналісти, замала для необхідного впливу в Європі).

Ми раділи, особливо після нашого програшу лібералам після Майдану, що хоч Польща має тепер більше можливостей опиратися ліберальному екстремізму у виконанні Брюселя.

Ми раділи, що Польща продовжила і розвинула свої успіхи в НАТО з мілітаризації своєї території і різко поставила питання з країнами Балтії про необхідність відповісти на загрози з боку Росії.

Ми раділи, коли Польща поставила питання про відмову від квот на розселення біженців.

Ми б хотіли, щоб Польща стала центром в Європі загально патріотичного руху за Європу для європейських народів.

2. Сумніви

Однак багато хто в Європі сумнівається. Винесене в заголовок статті твердження — моє формулювання цих сумнівів з огляду на нинішню ситуацію у Польщі. Ви відкидаєте ваших союзників у сусідніх країнах. У вашій країні сучасність живиться ненавистю минулого. Чинник, що перешкоджає в Східній Європі існуванню союзу націоналістів, це факт не сприйняття польськими націоналістами своїх потенційних союзників проти лібералізму в Німеччині, Литві, Білорусі, Україні, Словаччині. Не забагато у вас ворогів, поляки?

17 грудня 2016 р. німецький побратим, що прибув на конференцію “Азова” в Києві, мені розповів, що у Греції на марші поляки не тільки відмовилися спілкуватися з німцями. А й не тиснули їм руки! Ми розмовляли — два внуки дідів, що воювали між собою 70 років тому. А чому ви собі дозволяєте в такий відповідальний час для всієї Європи поводити себе так не розумно?

3. В Україні люблять чесність

В Україні питання історії протистояння з Польщею обговорювали тільки історики. Націоналісти протистоять ліберальному режиму Порошенка і воюють з Росією. Ніякого актуального обговорення Польщі не було ні до Майдану, ні після аж до 2016 р.

З початок війни ми були розчаровані, що значна частина західних правих підтримали у цій війні Росію — євразійську державу, а не Україну — європейську. Це були всім відомі політичні групи, які свого часу тісно співпрацювали з Всеукраїнським об'єднанням “Свобода”. Їхній антиамериканізм ми розуміли. Однак їх вибір на користь Росії здивував. Росія не може з огляду на розміри і амбіції бути частиною Європи. Тільки конкурентом або ворогом. Не більше, ніж анекдотом виглядають теорії французьких нових правих. Тому факти фінансування частини цих груп Росією ми сприймали як факт поразки всеєвропейського руху правих або як складну ситуацію в ньому.

Для нас ситуація з Польщею щодо історичного примирення була вирішена. Воювали. Було діло. Однак ми бачили, що діалог за принципом “пробачаємо і просимо вибачення” успішно завершився і примирення досягнуто. Досягнуто.

Ми не тільки знали і підтримували примирення між нашими країнами. Більше того, багато хто з бандерівців брали участь в акціях примирення. Я особисто був у Польщі на таких акціях. Це було важливо для розуміння тенденцій у Польщі для мене, оскільки мої діди воювали проти польської окупації Волині і Галичини.

Важливо те, що ТУ війну вели не ми. Це війна минулих поколінь. Так, наших народів. Однак чи минуле є єдиною причиною для вирішення сьогоднішніх справ? Ні. Чи ми повинні міняти нашу стратегію з огляду на принципово іншу ситуацію в Європі? Ми переконані, що так.

Важливість примирення також мала значення для Європи. Лібералізм добиває народи Західної Європи. І нікому, хто думає про майбутнє Європи, не цікаві історії минулих днів з огляду на те, що ці народи можуть з часом просто зникнути. Політика заселення Європи не європейськими народами і толерантність сформували мультикультуралізм у Західній Європі, війна проти християнства і ісламізація створюють страх і невпевненість білих народів на своїй території, надання політичних і медіа привілеїв радикальному індивідуалізму та гомосексуалізму призводить до руйнування політики пріоритету сім'ї і природнього відновлення населення тощо.

Українці не нападали на Польщу у 1919 р. Напала Польща. Пацифікацію і державний терор українці не робили у Кракові. Поляки їх робили на українській землі. Пацифікацію організував Пілсудський восени 1930 р. Колонізація українських етнічних земель не проводилася українцями. Ми на них жили століттями. А звідки там взялися поляки? Або хто закривав українські школи чи руйнував православні церкви в ІІ-й Речі Посполитій — може марсіани?

Українці можуть задавати подібних питань багато. Як і висунути популярні в пацифістській Європі вимоги виплатити компенсацію, наприклад. Однак ми не ставили у парламенті України ці питання, адже відбулося примирення. Ми чули, що у Польщі не всі задоволені таким примиренням. Є якісь “кресові” організації, які постійно живуть минулим. Ми не думали, що це серйозно.

Ми помилялися. Бо виявилося, що все більше, ніж загрозливо.

Новина про підготовку у Сеймі рішення про визнання подій на Волині геноцидом поляків всіх шоковала. Як же так, примирення же відбулося! Але його намагаються порушити в односторонньому порядку. Тоді у всіх організаціях відбулися розмови на цю тему. Не розуміння і здивування — головне тих літніх дискусій.

У липні 2016 р., через 73 роки після цієї війни, після 25 років діалогу примирення Сейм Польщі вирішив відмовитися від примирення. Сенс ухвали полягає для нас в тому, що окупанти вирішили повсталий народ звинуватити у геноциді. Вперше у світі агресор звинуватив окупований народ у геноциді. Можна звинуватити і Хмельницького у геноциді поляків і з цього приводу ухвалити рішення Сейму. Це ж однаково, якби німці звинуватили поляків у геноциді в часи нацистської окупації, або французи — алжирців, англійці — повстанців своїх колоній в Африці.

Рішення Сейму було однозначно сприйнято, як обман і удар у спину. Говорили про примирення, а тут така зрада. У Польщі забули про спадщину Єжи Гедройця, яку самі так широко піарили, який переконав, здавалося б, поляків у необхідності примирення. Було зрозуміло, що у стані війни і з лібералом-торгашем Порошенком влада правих у Варшаві вирішила скористатися ситуацією і витиснути максимум в інтересах кресових організацій. Виявилося, що у Польщі існувала системна робота істориків, політиків, державних органів і медіа з метою відмовитися від примирення.

Поляки сприйняли один із декомунізаційних законів, в якому визнається ряд організацій такими, що воювали за незалежність України, негативно. Бо так у переліку є ОУН та УПА. Це викликало хвилю обурення у Польщі. І як в помсту ухвалили постанову Сейму? Однак в Україні не було ніякого обурення, коли Армія крайова була глорифікована законом у Польщі. Поляки вирішили, що їм щось можна, а комусь те саме — ні?

У сорокових роках по суті була друга українсько-польська війна. Знову відновилася боротьба за українські землі між нами і поляками. Хоча вирішила її завершення третя сторона — Росія.

4. Загрозливі обставини і можливості

Скринька Пандори, відкрита Сеймом і правими у Польщі, головними має інші — не історичні — питання. Що це дало, які наслідки і що робити?

1. У Польщі це заспокоїло кресові організації і частину вборців. В Україні у націоналістичному русі відновилося польське питання. Росія знайшла для себе прекрасну можливість підтримувати щойно створений конфлікт.

2. У Польщі пропонується ввести кримінальну відповідальність за заперечення геноциду на Волині. Українофобія стала дозволеною публічною справою. В Україні імідж Польщі як друга заміняється на образ Польщі, яка хоче бути ворогом. Питання про визнання геноцидом українців з боку Другої республіки — питання часу, якщо постанова Сейму не буде скасована (а вона не буде скасована найближчим часом).

Сценарії розвитку такі (якщо абстрагуватися від Росії):

1. “Було, але пропускаємо”. У Польщі кажуть, що ухвала Сейму, для внутрішнього вжитку. В Україні війна і влада не хоче погіршувати з Польщею стосунки. Тема в Польщі не розвивається. Хоча примирення було скасовано Польщею, але далі на погіршення сторони не ідуть.

2. “Протистояння історій”. Діалог істориків зупиняється, наростає конфліктність в інтерпретації подій. У відповідь на рішення Сейму в Україні ухвалюється постанова Верховної Ради про геноцид українців поляками. У Польщі вводять кримінальну відповідальність за заперечення рішення Сейму. В Україні парламент вимагає відповідальності за окупацію Польщею українських земель. Медіа двох країн все більше повідомляють про шовіністичні випадки. Більше траплятиметься вуличних протистоянь між українцями і поляками.

3. “Погіршення міждержавних відносин”. Зростання політичної недовіри і конфліктності. Протистояння дипломатій. Винесення питання про відповідальність за геноцид на міжнародний рівень. Постановка питання про реституцію власності українців у Польщі, поляків в Україні. Арешти представників української діаспори в Польщі за відмову визнати геноцид на Волині. Дипломатичні протести України з вимогою звільнити українців. Постановка питання про перегляд державних кордонів. Закриття польських і українських консульств.

Система ЄС і НАТО не доведуть справу до війни. Дальше за провокації на кордоні справа не піде. Однак це буде використано Польщею для переконання міжнародних установ ухвалити рішення щодо історії на свою користь і навпаки — з боку України.

Найбільш імовірним у короткій перспективі є перший сценарій. Якщо у Польщі не зупиняться, другий варіант може бути цілком ймовірним.

Перегляд кордонів завжди є питанням бажання вести війну. Росія це показала. Ми знали і готувалися до цієї війни. А перегляд кордонів часто починається з перегляду історії. Ухвала Сейму про геноцид на Волині — перший крок у цьому напрямі.

Чи це та перспектива, до якої в в ситуації тиску глобального лібералізму прагне Польща і польські націоналісти?

Якщо ж взяти цю напруженість і пам'ятати про Московію, то вона може зіграти каталізатора подальшого тиску Путіна на Східну Європу. У цьому разі першим хто потрапить під удар буде Латвія. А в Україні розгорнеться повноцінна війна Кремля.

Польські еліти ведуть правильну політику на збільшення ролі Варшави в ЄС. Польський правий уряд і більшість в парламенті задали тон в національній критиці недолугого Брюселя. Я ще раз повторюся: Польща може і має стати опорою для національного антиліберального відродження в ЄС, центром всього європейського і християнського руху.

5. У Польщі націоналісти не думають про майбутнє

З огляду на наявність у Польщі зараз при владі правих і одночасно підтримуваної і розпалюваної ними напруженості в питаннях національної пам'яті із більшістю своїх сусідів, справедливим є сумна дійсність: Польща може, але сама не хоче бути провідною для європейських правих і християн у війні з лібералізмом. Може, але не хоче. Минуле затьмарює. У темряві не видно майбутнього.

Бо найгірше в цій ситуації те, що виявляється найкращими союзниками Польщі в Україні є українські ліберали — слуги міжнародного капіталу та вороги християнства. А друзями України в Польщі — польські ліберали. ЛІБЕРАЛИ!!! А не патріоти своїх держав і вороги лібералізму. Ліберали в Україні — це слуги ЄС, експлуататори та зрадники свого народу.

Ваша історична ненависть до сусідів не дає ніякого позитивного ефекту для формування європейського антиліберального фронту.

І важливо полякам знати іншу важливу: ліберали в Україні НЕ ХОЧУТЬ будувати Балто-Чорноморський союз. Їхня мета — вступ в ЄС на ганебних і не вигідних засадах. А єдині, хто в Україні програмово і практично хоче БЧС — це українські націоналісти.

Ліберали будуть Євросоюз. Ми можемо збудувати Балто-Чорноморський союз. Однак ви цьому перешкоджаєте. Для чого мені співпрацювати з тими, хто ненавидить мене за мого діда?

6. Повернення до примирення або лібералізм переможе

Який шлях до примирення з Україною? Або інакше — який один із кроків до того, що Польща таки може стати європейським правим і християнським центром?

  1. Зупинитися в нагнітанні історичної істерії.

  2. Повернутися до примирення за принципом “пробачаємо і просимо вибачення”.

  3. Скасувати постанову про геноцид на Волині, яка вбила примирення між народами. (Також скасувати подібні ухвали щодо інших держав).

  4. Формувати з Україною, Центральноєвропейськими і Балтійськими держава Балто-Чорноморський союз. Разом конкурувати із Західними державами. Разом захищатися від Росії.

Примирення може початися тільки між націоналістами. Адже вони основні, хто піднімає історичні питання в політиці. Отже держави примиряться напевно, якщо примиряться націоналісти України і Польщі. Німеччини і Польщі. Литви і Польщі. Білорусі і Польщі. Словаччини і Польщі.

Однак поки що ми навіть говорити не можемо. Адже, як виявилося, (з того, що я знаю з багатьох джерел), націоналісти в Польщі не готові публічно зустрічатися з українськими колегами. Не готові! Ваші польські колеги приїздять в Україну напівофіційно. Це виглядає смішно, коли вони відмовляються фотографуватися з бандерівцями, бо їм загрожує вигнання зі своїх організацій! Зате ліберали між собою дуже дружать. Наші ліберали дружать з вашою Новочесною. Вони можуть працювати над просуванням толерантності, гендеру і відкритих кордонів. А ми не можемо навіть офіційно зустрітися.

У таких умовах ми точно ті, хто може на практиці звільнити наші країни від лібералізму? Бо лібералізм — питання глобальне і, як мінімум, його треба вирішити в Європі. У польській групі “Інтермаріум” у facebook я побачив більшість українофобних дописів поляків. Це виглядає смішно. Однак показово.

Якщо ж все таки ті, тоді ми маємо примиритися на таких засадах:

  1. У кожного свої герої.

  2. Ніхто нікому не висуває ніяких претензій.

  3. Єдине, що треба обговорювати, це — питання співпраці і боротьби проти лібералізмув Європі і проти Росії.

Якщо ви не готові до примирення щодо минулого, тоді ви хочете подальшої ворожнечі. Однак це вигідно і радісно для лібералізму. Адже його вороги витрачають час на сварки. Ви впевнені у силі вашого уряду? Бо союз опозиції лівих та лібералів — не впевнений. Чи ви забули про їх виграш у питанні абортів.

До діалогу готові невеликі групи польських правих. Це вже хоч щось. Однак цього занадто мало! Подивіться у майбутнє. Ваше рішення не про Польщу. Ваше рішення про Європу і християнство. Бажаєю вам мудрості і зосередженості на майбутньому.

Юрій НОЄВИЙ — політолог — Київ   

Ukraińskich nacjonalistów ucieszył fakt że do władzy w Polsce doszły siły prawicowo-konserwatywne. Chcielibyśmy, aby kraj ten stał się przykładem narodowego odrodzenia i obrony chrześcijańskich wartości w Europie. Polska jest niezmiernie istotna dla uwolnienia Europy od liberalizmu i przebudowy Unii Europejskiej. Jest to również niezwykle ważne w kwestii sprzeciwu wobec lewicy oraz zemsty za zabitego Prezydenta Polski.

  1. Banderowcy wspierają nacjonalistyczną Polskę

Polska może być antyliberalnym centrum w Europie. To nie jest żaden komplement. Ma do tego niezbędną władzę, społeczeństwo, znaczenie geopolityczne, religijność oraz ducha patriotycznego. (Węgry, gdzie również u władzy są nacjonaliści, są zbyt małym państwem dla potrzebnego tu wpływu w Europie). Cieszyliśmy się, szczególnie po naszej porażce z liberałami po Majdanie, że chociaż Polska ma teraz więcej możliwości oporu wobec liberalnego ekstremizmu w wykonaniu Brukseli. Cieszyliśmy się, że Polska kontynuowała w NATO drogę militaryzacji swojego terytorium i stanowczo rozpoczęła współpracę z krajami bałtyckimi odnośnie sprzeciwu wobec zagrożenia rosyjskiego. Cieszyliśmy się, kiedy Polska podjęła kwestię sprzeciwu wobec kwot na rozmieszczenie uchodźców. Chcielibyśmy, aby Polska stała się centrum ogólnego patriotycznego ruchu na rzecz Europy dla europejskich narodów.

2. Wątpliwości

Jednak wielu w Europie ma co do tego wątpliwości. Teza stanowiąca nagłówek tego artykułu wyraża też moje powątpiewania biorąc pod uwagę obecną sytuację w Polsce. Odrzucacie sojuszników w krajach sąsiadujących, a w waszym teraźniejszość karmi się nienawiścią do minionego. Czynnikiem, który stoi na drodze do utworzenia w Europie Wschodniej sojuszu nacjonalistów jest odrzucenie polskich nacjonalistów od swoich potencjalnych sojuszników w walce przeciwko liberalizmowi w Niemczech, Litwie, Białorusi, Ukrainie, Słowacji. Czy czasem nie macie zbyt wielu wrogów, Polacy? 17 grudnia 2016 roku niemiecki kolega, który przyjechał do Kijowa na konferencję Azowa opowiedział mi, że w Grecji na marszu Polacy nie tylko odmawiali rozmów z Niemcami, ale nawet nie podali im ręki! Rozmawiamy ze sobą — dwaj wnukowie dziadków, którzy walczyli ze sobą 70 lat temu. Dlaczego Wy, Polacy, pozwalacie sobie w tak ważnym czasie dla całej Europy, na taką bezmyślność?

3. Na Ukrainie lubią uczciwość

Na Ukrainie kwestie konfrontacji z Polską funkcjonowały wyłącznie wokół historyków. Nacjonaliści są zajęci sprzeciwem wobec liberalnego reżimu Poroszenki i walką z Rosją. Żadnej aktualnej „kwestii Polskiej” w debacie nie było ani do Majdanu, ani nawet po nim, aż do roku 2016. Na początku wojny byliśmy rozczarowani faktem, iż znaczna część zachodniej prawicy wsparła w tej wojnie Rosję — euroazjatyckie państwo, a nie europejską Ukrainę. Były to wszystkim znane siły polityczne, które swego czasu ściśle współpracowały z Ogólnoukraińskim Zjednoczeniem Swoboda. Rozumieliśmy ich antyamerykanizm, jednak ich wybór na rzecz Rosji dziwił. Rosja nie może z uwagi na swój rozmiar oraz ambicję być częścią Europy. Może być jedynie jej konkurentem albo wrogiem. Niczym więcej niż anegdotą nie są więc teorie nowej francuskiej prawicy. Fakt finansowania części tych ugrupowań przez Rosję uznajemy jako klęskę ogólnoeuropejskiego ruchu prawicowego lub w najlepszym razie bardzo poważny dla niego problem.

Dla nas kwestia pojednania historycznego z Polską była rozwiązana. Walczyliśmy. Bywały różne sytuacje. Żywiliśmy nadzieję, że dialog prowadzony przez pryzmat hasła „wybaczamy i prosimy o wybaczenie” został pomyślnie zakończony i pojednania dokonano. Dokonano. My nie tylko wiedzieliśmy o tym pojednaniu między naszymi krajami. Wielu banderowców brało bowiem aktywny udział w akcjach pojednania. Ja osobiście byłem w Polsce na takich akcjach. Było to dla mnie ważne w celu zrozumienia tendencji panujących w Polsce, ponieważ moi dziadkowie walczyli przeciwko polskiej okupacji Wołynia i Galicji.

Ważne jest to, że to nie my prowadziliśmy tę wojnę. To wojna minionych pokoleń. Tak, naszych narodów. Jednak czy przeszłość ma być jedyną bazą dla rozwiązywania dzisiejszych spraw? Nie. Czy powinniśmy zmienić naszą strategię działania z uwagi na zasadniczo inną sytuację w Europie? Jesteśmy przekonani, że tak.

Waga pojednania ma także znaczenie dla Europy. Liberalizm dobija narody Europy Zachodniej. Nikomu, kto myśli o przyszłości Europy, nie jest ciekawą historia minionych dni z uwagi na to, że narody te mogą z czasem po prostu zaniknąć. Polityka osadnictwa Europy narodami nieeuropejskimi oraz tolerancja sformowały multikulturalizm w Europie Zachodniej, wojna z chrześcijaństwem oraz islamizacja budzą strach i niepewność wolnych narodów na ich własnym terytorium, nadawanie politycznych oraz medialnych przywilejów radykalnym indywidualistom oraz homoseksualistom prowadzą do klęski rodziny, załamania naturalnej odbudowy populacji.

Ukraińcy nie napadli na Polskę w 1919 roku. Napadła Polska. Pacyfikację i państwowy terror nie prowadzili w Krakowie Ukraińcy. Dokonali jej Polacy na ziemi ukraińskiej. Pacyfikację organizował Piłsudski jesienią 1930 roku. Kolonizacja etnicznych ziem nie była udziałem Ukraińców. My na niej żyliśmy od stuleci. Skąd tam się wzięli Polacy? Kto zamykał ukraińskie szkoły albo rujnował prawosławne cerkwie w II Rzeczpospolitej? Może Marsjanie?

Ukraińcy mogą zadawać wiele podobnych pytań, jak również wystosować popularne w pacyfistycznej Europie żądania wypłaty odszkodowań — na przykład. Nie podejmowaliśmy tych kwestii w parlamencie Ukrainy, ponieważ odbyło się pojednanie. Czuliśmy jednak, że w Polsce nie wszyscy są zadowoleni takim pojednaniem. Istnieją jakieś „kresowe” organizacje, które stale żyją przeszłością. Nie sądziliśmy, że to tak na poważnie.

Myliliśmy się. Okazało się, że rzeczywistość jest jeszcze groźniejsza.

Nowina o pracach nad uchwałą Sejmu, aby uznać wydarzenia na Wołyniu jako ludobójstwo na Polakach wszystkich zaszokowała. Jak to tak, przecież pojednaliśmy się! Ale próba przełamania tego pojednania była jednostronna. We wszystkich organizacjach odbywały się rozmowy na ten temat. Podczas tych letnich dyskusji panowało niezrozumienie i zdziwienie.

W lipcu 2016 roku po 73 latach od wojny, po 25 latach dialogu i pojednania, polski Sejm zdecydował odciąć się od tego porozumienia. Z naszej perspektywy sens całej uchwały polega na tym, że okupant, po raz pierwszy na świecie, zdecydował się obwinić o ludobójstwo naród przez niego okupowany. Można więc obwinić i Chmielnickiego za ludobójstwo Polaków i z tego powodu przyjąć uchwałę Sejmu. To tak, jakby Niemcy oskarżali Polaków o ludobójstwo w czasach nazistowskiej okupacji albo Francuzi Algierczyków, Anglicy — powstańców w swoich koloniach w Afryce.

Uchwała Sejmu była jednoznacznie przyjęta jako oszustwo i cios nożem w plecy. Mówili o pojednaniu a tutaj taka zdrada. W Polsce zapomniano o dziedzictwie Jerzego Giedroycia, które to tak szeroko promowali, który, zdawało się, że przekonał Polaków do konieczności pojednania. Było zrozumiałe, że w stanie wojny z liberało-kupczykiem Poroszenką władza prawicowa w Polsce postanowiła wykorzystać sytuację i wyciągnąć maksimum w interesie kresowych organizacji. Okazało się, że w Polsce funkcjonowała systemowa praca historyków, polityków, organów państwa i mediów na rzecz odcięcia się od pojednania.

Polacy negatywnie odebrali jedną z ustaw dekomunizacyjnych, która wymieniała szereg organizacji walczących za niepodległość Ukrainy, ponieważ wśród tych organizacji znalazły się OUN i UPA. Wywołało to oburzenie w Polsce. I teraz jako zemstę przyjęli uchwałę Sejmu? Z drugiej strony na Ukrainie nie było żadnego oburzenia, kiedy to Armia Krajowa była gloryfikowana ustawowo w Polsce. Polacy uznali, że oni mogą coś zrobić, a inni — nie? W latach czterdziestych trwała zasadniczo druga wojna ukraińsko-polska. Po raz kolejny trwała walka o ukraińską ziemię pomiędzy nami a Polakami, chociaż o zakończeniu tej walki zadecydowała trzecia strona — Rosja.

4. Groźne sytuacje i możliwości

Puszka Pandory, którą otworzyły Sejm i polska prawica, na uwadze ma przede wszystkim inne niż historyczne kwestie. Co to dało, jakie ma następstwa i co robić dalej?

  1. W Polsce zaspokoiło to organizacje kresowe oraz część wyborców. Na Ukrainie wśród ruchu nacjonalistycznego pojawiła się polska kwestia. Rosja znalazła dla siebie znakomitą możliwość wspierania tego nowopowstałego konfliktu.

  2. Pojawiła się w Polsce propozycja wprowadzenia odpowiedzialności karnej za zaprzeczanie ludobójstwu na Wołyniu. Ukrainofobia stała się więc sprawą legalną i publiczną. Na Ukrainie obraz Polski jako przyjaciela zmienia się w obraz Polski, która chce zostać wrogiem. Kwestia uznania ludobójstwa Ukraińców w okresie II Rzeczypospolitej jest kwestią czasu, jeśli uchwała Sejmu nie zostanie anulowana (a nie zostanie w najbliższym czasie).

Scenariusze rozwoju sytuacji są następujące (abstrahując od Rosji):

  1. „Było, minęło”. W Polsce twierdzą, że uchwała Sejmu jest na użytek wewnętrzny. Na Ukrainie trwa wojna i władza nie chce pogarszać stosunków z Warszawą. Temat nie jest w Polsce eskalowany. Chociaż pojednanie zerwała Polska, obie strony nie idą na dalsze pogorszenie relacji.

  2. Wojna historyczna. Dialog historyków zostaje zerwany, narasta konfliktowość w interpretacji wydarzeń. W odpowiedzi na uchwałę Sejmu, Rada Najwyższa uznaje ludobójstwo Ukraińców przez Polaków. Polska wprowadza odpowiedzialność karną za zaprzeczenie o ludobójstwie na Wołyniu. Na Ukrainie parlament żąda odpowiedzialności za polską okupację ziem ukraińskich. Media obu krajów coraz częściej donoszą o szowinistycznych incydentach. Następuje coraz więcej konfrontacji ulicznych pomiędzy Polakami a Ukraińcami.

  3. Pogorszenie stosunków międzynarodowych. Wzrost politycznej nieufności i konfliktowości. Protesty dyplomatyczne. Przeniesienie kwestii odpowiedzialności za ludobójstwo na poziom międzynarodowy. Podniesienie kwestii restytucji mienia Ukraińców w Polsce oraz Polaków na Ukrainie. Aresztowania przedstawicieli ukraińskiej diaspory w Polsce z uwagi na odmowę uznania Wołynia jako ludobójstwa. Protesty dyplomatyczne Ukrainy z żądaniami zwolnienia Ukraińców. Podniesienie kwestii rewizji granic państwowych. Zamknięcia polskich i ukraińskich konsulatów.

Systemy NATO i UE nie doprowadzą sprawy aż do wojny. Dalej niż prowokacje na granicy sprawy nie zajdą. Będzie to jednak wykorzystane przez Polskę dla przekonania organów międzynarodowych, aby podjęły one uchwały historyczne w korzystnej dla Polski, a nie Ukrainy — wersji. Najbardziej prawdopodobnym jest pierwszy wariant. Jeśli jednak Polska nie przestanie eskalować sytuacji, drugi jest również całkiem możliwy. Rewizja granic jest zawsze kwestią wypowiedzenia wojny. Udowodniła to Rosja. Wiedzieliśmy o tym i przygotowywaliśmy się do tej wojny. Rewizja granic często zaczyna się od rewizji historii. Uchwała Sejmu o ludobójstwie na Wołyniu jest pierwszym krokiem w tym kierunku. Czy jest to perspektywa, której w sytuacji globalnego ucisku liberalizmu, pragnie Polska i polscy nacjonaliści? Jeśli w ramach tego napięcia wziąć pod uwagę również Moskwę, to może ono odegrać rolę katalizatora dalszego ucisku Putina na Europę Wschodnią W takim wypadku pierwszym państwem, jakie pójdzie pod nóż będzie Łotwa. Na Ukrainie z kolei rozpocznie się pełnoskalowa wojna Kremla.

Polskie elity prowadzą właściwą politykę obliczoną na zwiększenie roli Warszawy w UE. Polski rząd prawicowy i jego większość parlamentarna uderzyła w narodowy ton, krytyczny wobec nieudolnej Brukseli. Jeszcze raz powtórzę: Polska może i powinna stać się oporą dla narodowego, antyliberalnego odrodzenia w UE, centrum całego ruchu europejskiego i chrześcijańskiego.

5. W Polsce nacjonaliści nie myślą o przyszłości.

Z uwagi na obecność w Polsce u władzy prawicy i jednoczesne zjawisko wspierania i rozpalania wręcz swojej siły w kwestiach pamięci narodowej wobec większości swoich sąsiadów, sprawiedliwą jest smutna konstatacja: Polska może, ale sama nie chce być przewodnikiem dla europejskiej prawicy i chrześcijan w wojnie z liberalizmem. Może, ale nie chce. Przeszłość wstrzymuje. W ciemnościach nie widać nadchodzącego. Bo najgorszym w tym wszystkim jest to, że okazuje się, że największymi sojusznikami Polski na Ukrainie są ukraińscy liberałowie, sługusy międzynarodowego kapitału i wrogowie chrześcijaństwa. A przyjaciółmi Ukraińców w Polsce — polscy liberałowie. LIBERAŁOWIE!!! A nie patrioci swoich państw i wrogowie liberalizmu. Liberałowie na Ukrainie to słudzy UE, wyzyskiwacze i zdrajcy tego narodu.

Wasza historyczna nienawiść do sąsiadów nie daje żadnego pozytywnego efektu w kwestii formowania europejskiego frontu antyliberalnego. Istotnym jest też, aby Polacy znali inną ważną kwestię: liberałowie na Ukrainie NIE CHCĄ budowy Międzymorza. Ich celem jest wejście do UE na hańbiących i wygodnych zasadach. Jedyni, którzy chcą na Ukrainie zarówno programowo jak i praktycznie, budować Międzymorze — to ukraińscy nacjonaliści. Liberałowie budują Unię Europejską. My możemy zbudować Międzymorze. Jednakowoż wy temu przeszkadzacie. Czemu mam współpracować z kimś, kto nienawidzi mnie za moje czyny?

6. Powrót do pojednania albo zwycięstwo liberalizmu

Jaka jest droga do pojednania z Ukrainą? Albo inaczej — jaki jest pierwszy krok do tego, aby Polska faktycznie stała się europejskim centrum prawicy i chrześcijaństwa?

  1. Przerwanie zamętu historycznej histerii

  2. Powrót do pojednania na bazie hasła „wybaczamy i prosimy o wybaczenie”

  3. Anulowanie uchwały o ludobójstwie na Wołyniu, która zabiła pojednanie między narodami (również anulowanie podobnych uchwał wobec innych państw)

  4. Budowa z Ukrainą, państwami bałtyckimi oraz środkowoeuropejskimi sojuszu Międzymorza. Razem konkurować z państwami Zachodu. Razem bronić się przed Rosją.

Pojednanie może rozpocząć się jedynie pomiędzy nacjonalistami, gdyż są oni główną siłą, która podejmuje kwestie historyczne w polityce. W ten sposób na pewno pogodzą się państwa, jeśli pogodzą się nacjonaliści Ukrainy i Polski. Niemiec i Polski. Litwy i Polski. Białorusi i Polski. Słowacji i Polski. Jednak obecnie nie możemy nawet rozmawiać, ponieważ (z tego co wiem z wielu źródeł) nacjonaliści w Polsce nie są gotowi do publicznych spotkań z ukraińskimi kolegami. Nie są gotowi! Wasi polscy koledzy przyjeżdżają na Ukrainę półoficjalnie. To wygląda śmiesznie, kiedy odmawiają oni fotografowania się z banderowcami, bo grozi im wykluczenie z ich organizacji! Liberałowie się za to bardzo przyjaźnią. Nasi liberałowie przyjaźnią się z waszą Nowoczesną. Mogą wspólnie pracować nad przesuwaniem tolerancji, genderu i otwartych granic. My natomiast nie możemy nawet oficjalnie się spotkać.

W takich okolicznościach czy to właśnie my jesteśmy tymi, kto może w praktyce uwolnić nasze kraje od liberalizmu? Ponieważ liberalizm jest kwestią globalną i trzeba ją zwalczyć przynajmniej w Europie. Na polskiej grupie „Intermarium” na facebooku zobaczyłem wiele ukrainofobicznych wpisów Polaków. To wygląda smutno, ale jednocześnie wymownie.

Skoro jesteście właśnie tacy, to możemy pojednać się na innych zasadach:

  1. U każdego są swoi bohaterowie,

  2. Nikt nikomu nie rości sobie żadnych pretensji,

  3. Jedyne co należy omówić to kwestia współpracy i walki przeciwko liberalizmowi w Europie i przeciwko Rosji.

Jeśli nie jesteście gotowi do pojednania odnośnie przeszłości, w takim razie chcecie dalszej wrogości. Jest to jednak rzecz wygodna i radosna dla liberałów, ponieważ jego wrogowie marnują czas na kłótnie. Jesteście przekonani o sile waszego rządu? Bo sojusz opozycyjnej lewicy i liberałów nie jest tego taki pewien. Czy zapomnieliście o ich zwycięstwie w kwestii aborcji?

Do dialogu gotowe są niewielkie grupy polskich prawicowców. To już coś. Ale jest tego zdecydowanie za mało! Pomyślcie o przyszłości. Decydujecie nie o Polsce. Decydujecie o Europie i chrześcijaństwie. Życzymy wam mądrości oraz skupienia się na przyszłości.

 Jurij Nojewyj — politolog — Kijów

 

Pogoda / Погода

Warszawa Варшава   
Krakow / Краків
Gdansk / Гданськ
Poznan / Познань
Lodz / Лодзь
Київ / Kijow
Львів / Lwow
Харків / Charkow
Одеса / Odesa
Донецьк / Donieck


CZYTAJ NAS W WYGODNYM FORMACIE

ЧИТАЙТЕ НАС В ЗРУЧНОМУ ФОРМАТІ