Inline pictures
Polska 10:15
Україна 11:15

Світ після «Волині»

Opinie || Думки
18.11 09:31
0002_-wiat-po-Wo-yniu-1-1-1280x640.jpg

«Це просто добре кіно»   

Після появи на екранах кінотеатрів фільму «Волинь» Войцеха Смажовського польсько-український діалог зазнав чергового землетрусу. Ця стрічка породжувала в Польщі емоції задовго до прем’єри. Проблема тут, вочевидь, виходить за межі зацікавлень кінокритиків, бо від самого початку це була історично-політична суперечка. То був черговий раунд уже початої дискусії про події на Волині та Східній Галичині 1943–1944 років.

У Польщі суперечки породжують не факти, хоча таке враження може складатися в Україні. У цьому питанні віддавна панувала мало не загальна згода: дії ОУН — УПА однозначно й гостро засуджено. Менше згоди існувало навколо пов’язаних із тими подіями тем, наприклад, оцінки політики багатонаціональної II Речі Посполитої або операції «Вісла». Але бездискусійною була принципова та виразна моральна оцінка Волинської трагедії й тих, хто завинив у ній.

Не дуже добре окреслені групи, які називають «кресовими», вже багато років вимагали від усіх чергових польських влад, щоб вони виразно й гучно назвали волинські злочини геноцидом, дорікаючи урядовцям, мовляв, задля добрих відносин з Україною Польща пожертвувала історичною правдою, продавши за поточні політичні інтереси страждання вбитих родичів. Емоційна аргументація, яка часто поєднувалася з радикальними вимогами та щирою нелюбов’ю до України, натрапляла на рішучий, хоч і млявий опір у владних колах III Речі Посполитої за різних урядів і президентів, але була, по суті, слушною. Проте більшість польських еліт, і то по обидва боки польської політичної барикади, не хотіла надто гостро порушувати це питання, дбаючи про добрі сучасні польсько-українські відносини.

Із цих причин у колах так званих кресовиків на фільм «Волинь» чекали нетерпляче, вистежуючи й тавруючи всі справжні та уявні перешкоди на шляху його створення. Адже вони збагнули, що в мистецькій царині досягнуть того, чого їм не вдалося досягти в царині історично-політичної публіцистики, що «волинську» тематику поставлять у центрі польсько-українських відносин. Дзеркальним відображенням охарактеризованої вище ситуації були реакції прихильників «стратегічного польсько-українського партнерства» напередодні прем’єри. У цих колах боялися, що візуалізація жорстоких злочинів, скоєних понад півсторіччя тому, стане справжньою бомбою, яка вибухне під польсько-українськими відносинами. Такі побоювання були ще й як обґрунтовані, бо автор фільму у своїх давніших стрічках показав себе як творець, якого мало не зачаровує жорстокість.

Перші післяпрем’єрні реакції виявились адекватними політичним позиціям. «Кресовики» офіційно сприйняли фільм схвально, а от наявні в ньому мотиви польської відповіді й спроби відобразити дуже диференційовані українські погляди — з невдо­воленням. По інший бік барикад чимало публіцистів зітхнули з полегкістю, вважаючи, що фільм не є примітивною антиукраїнською агіткою, що це просто «добре кіно», яке порушує загальну тему крихкості світу моральних цінностей, а на додачу правдиво зображує довоєнний барвистий світ багатоетнічних «кресів».

На жаль, значення фільму не обмежується його художньою цінністю. Можна сказати більше: у сфері суспільного функціонування художня цінність має дуже обмежене значення. З цього погляду фільм, подаючи сугестивні образи, які у формуванні суспільної свідомості відсувають науку на другий план, створює або поборює стереотипи. З такого погляду добре зроблена історична стрічка має більше значення, ніж найкраще написана книжка професійного історика. А «Волинь» Смажовського — справді добре зроблений фільм. Цілком можливо, що в польських очах на ціле покоління створено або принаймні зміцнено негативний стереотип українця. Польсько-український світ після фільму «Волинь» буде іншим.

Дві редакції

Уся сукупність відносин Польщі та України видається сьогодні зведеною до історії, а саму історію зводять до «волинської» теми. Це подвійне обмеження висить над польсько-українськими відносинами як проклін. За перше з них — зведення взаємовідносин до історії — відповідають поляки. Якщо сучасний поляк їде в Україну, він шукає там найчастіше минувшину: і свою особисту (могили предків), і національну. Вважаючи себе спадкоємцем I Речі Посполитої, польський турист шукає в Україні натхнення в дусі Сенкевича: слави власної спадщини.

Чималу роль відіграє й інтелектуальне формування польських політичних еліт. Значна частина їх має історичну або, якщо брати ширше, гуманітарну освіту. Тому історія для тих людей, цілком природно, становить важливе тло їхньої діяльності.

А от за другу редукцію — впихання всієї історичної тематики у «волинські» рамки — відповідають українці. За часів президента Віктора Ющенка здавалося, що українська історична ідентичність спиратиметься на мартирологію, на відроджену пам’ять про Голодомор. З польського погляду то була ідеальна тема, бо вона поєднувалася з польським досвідом «совєтського пекла»: спільність страждань поєднує дуже міцно.

Проте мало-помалу в Україні почало зростати значення пам’яті про УПА, а вона не тільки у своїх діях, а й у біографіях своїх керівників була радикально антипольською. Не оцінюючи того факту й відмовляючись від пошуків відповіді на запитання «Чому?», факт виразної антипольськості засновників українського націоналістичного руху можна констатувати без дискусій. Україна, борючись проти російської агресії, більше потребує пам’яті про героїзм, ніж згаданої вище мартирології сіл, які вимирають із голоду, а післявоєнна боротьба УПА з накинутою силоміць совєтською владою мала, певне, справді героїчні моменти. Проблема полягає в тому, що, хоч Україна тепер шанує традиції УПА не за її антипольські погляди та дії, виразною (а з польського погляду найважливішою) частиною її реальної історії є злочини проти польського населення.

Правда, що кожен народ має право на свою пам’ять і свої пам’ятники, як переконують деякі українські публіцисти, але правда й те, що є народи, які з цієї самої причини стають немов генетичними ворогами один одному. Якщо ми хочемо цього в українсько-польських відносинах, ми на слушній дорозі.

Може, настав час

Усі, хто найгучніше згадував про злочини, скоєні Українською повстанською армією, часто чули аргумент, мовляв, «тепер непідходящий час». Інший аргумент, за допомогою якого відкладали «волинську» дискусію, висловлювали ті, хто краще знав українську ситуацію. Вони наголошують, що реальна дискусія точиться в Україні між апологетами й противниками совєтської традиції, а традиції УПА — найсильніший аргумент про­тив­ників міфологізації «Великої Вітчизняної вій­ни», бо там, де закінчуються пам’ятники УПА, починаються пам’ятники Червоної армії.

То була правда, і той аргумент звучав сильно, але за останні два роки ситуація докорінно змінилася. Я усвідомлюю, що моє твердження може видаватися курйозним, але на наших очах Україна вже виграла найважливішу війну у своїй історії. Цілість українських земель уже ніколи не зводитимуть до Малоросії чи Новоросії, вже ніколи не буде потреби пояснювати світові, що «Україна не Росія». А головне — не треба заявляти про це в Україні. Нині триває трагічна й тяжка війна, але це вже тільки війна за кордон, може, навіть за незалежність, а не за саме існування окремого українського народу. Українці не хотіли більше бути імперською периферією, гноєм для історії Росії. Дилеми УПА чи Червона армія насправді вже не існує, тож, може, тепер час для дискусії про злочинні дії УПА, тепер, коли ця дискусія не здатна зашкодити Україні. От тільки для народів, які прагнуть будувати «стратегічне партнерство», доброї пори для такої дискусії насправді не буде ніколи.

На похилій площині

Центральне місце «волинської» теми в польсько-українській дискусії, а фільм Смажовського зміцнює таке місце, призводить до дальших ускладнень. Дискусію провадять, з одного боку, професійні історики, а з другого — політики. Її запал активізував ще й різноманітних радикалів, які займали свої ніші й про існування яких за нормальних умов ніхто б і не чув. Недавно в Польщі було зламане певне табу: об’єктом нападів стали місця поховання.

У Польщі ставлення до могил і цвинтарів виняткове. Можна піти на ризик і стверджувати, що поляки в цій сфері життя — ставленні до смерті — належать до абсолютних світових лідерів. Річ очевидна, особливо дбають про могили героїв, а день Усіх Святих у Польщі — це, власне, одне з патріотичних свят. Але це ще не все. Шанують навіть могили комуністичних катів, хоч і серед неприязні. Територія Варшави тепер майже абсолютно декомунізована, але монументальний Цвинтар-мавзолей солдатів совєтської армії лишився в польській столиці недоторканим, і це радше правило, ніж виняток.

З тим більшою тривогою можна спостерігати випадки руйнування могил полеглих воїнів УПА. Частина тих пам’ятників поставлена нелегально, але часто це діялося багато років тому, тож місцевий люд зрештою звикнув до них. Межа між пам’ятником, що уславлює, і могилою, вочевидь, невиразна, але визнано: коли пам’ятник стоїть на реальній могилі, то, навіть якщо його поставили без дозволу й він має напис, неприйнятний із польського погляду, де-факто слід погодитися з його існуванням.

Теперішнє плюндрування могил, певно, є справою маргінальних груп, але неважко уявити собі такі дії в Україні як відповідь на те, що коїться в Польщі. Польських цвинтарів в Україні багато, отже, маємо реальну небезпеку, що історична дискусія перейде в змагання, хто більший варвар, а з огляду на підігрітий фільмом у суспільстві історичний конфлікт політики можуть бути менш схильні засуджувати такі дії.

Що буде далі?

Конфлікт навколо національних меншин: польської в Україні й української в Польщі? А може, об’єктом неприязні стануть сотні тисяч українців, які працюють у Польщі, та польські туристи в Україні?

На щастя, наразі ці питання риторичні, але зав­дання не дати польсько-українським відносинам скотитися в прірву — обов’язок не тільки політиків.

Вийти з пастки

Пожежу навколо «волинської» теми слід, по-перше, обмежити, щоб вона не поширилася далі на інші сфери. Дальше існування в «сірій смузі» неузаконених пам’ятників створює простір для провокацій. Завданням колективу експертів, які мають підтримку конкретних органів влади, є остаточне визначення місць поховання і швидке спорудження пам’ятників там, де цього ще не зроблено. Байдуже, хто там похований: він має право на хрест на своїй могилі; проблему людських останків, що лежать у «неосвяченій землі», треба вирішити раз і назавжди. По-друге, слід узгодити тексти написів на могилах, легалізуючи де можна вже наявні. Такі місця поховання мають перебувати під особливою охороною держави, а всякі намагання знищити їх треба суворо карати.

На периферії польсько-українських дискусій раз по раз з’являються гасла територіальних вимог, автори яких ховаються за нещастям жертв. У Польщі слід виразно говорити, що українці становили більшість населення на південно-східних теренах Речі Посполитої і мали право на суверенність, а польські дії, які суперечили тим прагненням, слід вважати морально осудними. Проте з українського боку треба покінчити з автоматизмом розмов про «етнічні українські землі», де поляки були лише чужими «колонізаторами». Обидва сучасні народи виникли як результат розпаду багатоетнічного суспільства I Речі Посполитої, з чого випливає їхній рідний статус у широкій смузі прикордоння. Такий підхід до справи повинен лежати в основі ставлення до української та польської меншин у країнах, де вони живуть.

На рівні історичної політики обох держав слід абсолютно засуджувати дії та постаті, винні в злочинах. У Польщі не можна допустити до реабілітації засуджену ще раніше операцію «Вісла», а в Україні треба виразно відокремити період боротьби УПА із совєтською владою, за що тепер тут і вшановують УПА, від її попередніх злочинних дій. Особи, які мають на руках кров беззахисного цивільного населення, повинні без жодних дискусій зникнути з національного пантеону обох країн.

Чи вистачить цього всього?

Щоб погасити пожежу — так, але навіть тоді українсько-польські відносини матимуть вигляд голого згарища. Навіть найгучніші й найщиріші перепросини за колишні провини не зроблять два народи приятелями, а нам потрібне братерство.

Жертву можна врятувати

Інтегральний націоналізм має на своєму сумлінні не тільки багато людських страждань, а й ще одну жертву, і тут польські та українські націоналісти залюбки подали б руки одне одному. Ця жертва — польсько-українська дружба. Окремо додам, що я особисто маю особливі претензії до Організації українських націоналістів за вбивство перед війною Тадеуша Головка (друга України й близького співробітника Юзефа Пілсудського), який загинув не за антиукраїнські погляди, а за те, що намагався збудувати мости між обома народами. У колах польського націоналізму за Головком теж не плакали.

Повернення пам’яті про таких людей, як Головко, є фрагментом відбудови спільного різнобарвного світу. Відповіддю на «Волинь» Смажовського повинен бути не український фільм про страждання українців під час пацифікації польським військом Східної Галичини або про трагедію родин, виселених із рідного краю під час операції «Вісла», а спільний польсько-український фільм про союз 1920 року, про Хотинську війну 1621-го або про постать князя Костянтина Острозького. Відбудова пам’яті про те, що поєднує нас, має бути справжньою основою політичного уявлення про Міжмор’я. Ту єдину жертву — польсько-українську дружбу — ми таки можемо врятувати.

 

Роберт Чижевський — історик, керівник програм обміну молоді між польськими та українськими школами, співорганізатор конференцій і виставок, присвячених польсько-українській історії

„To po prostu dobre kino”

Kiedy na ekrany kin wszedł „Wołyń 1943” Wojciecha Smarzowskiego, polsko-ukraiński dialog doznał kolejnego trzęsienia ziemi. Film wywoływał w Polsce emocje na długo przed premierą. Problem zdecydowanie wykracza poza przestrzeń zainteresowania krytyków filmowych; od początku był to spór historyczno-polityczny. Była to kolejna odsłona toczącej się dyskusji dotyczącej wydarzeń z lat 1943-44, które rozegrały się na Wołyniu i w Galicji Wschodniej.

W Polsce to nie fakty budzą kontrowersje, choć tak może wydawać się na Ukrainie. W tej sprawie od dawna panowała niemal powszechna zgoda; działania OUN-UPA jednoznacznie i ostro potępiano. Mniej było zgody wokół powiązanych z tymi wydarzeniami tematów, takich jak ocena polityki narodowościowej II RP, czy Akcji „Wisła”. Bezdyskusyjna jednak była stanowcza i wyraźna ocena moralna masakry na Wołyniu, łącznie ze wskazaniem osób za nią odpowiedzialnych.

Środowiska niezbyt precyzyjnie zwane „kresowymi” od lat żądały od wszystkich kolejnych polskich władz czytelnego i głośnego nazwania wołyńskich zbrodni ludobójstwem, zarzucając rządzącym, że dla dobra relacji z Ukrainą, Polska poświęca prawdę historyczną, przehandlowując za bieżące interesy polityczne cierpienie zamordowanych rodaków. Emocjonalna argumentacja łącząc się często z radykalnymi postulatami i nieudawaną niechęcią do Ukrainy, napotykała zdecydowany, choć bierny opór w środowiskach zmieniających się władz III RP, w swej istocie była jednak trafna. Większość polskich elit i to z obu stron polskiej politycznej barykady nie chciała zbyt ostro stawiać problemu ze względu na dobro współczesnych polsko-ukraińskich relacji.

Z tych powodów w kręgach „Kresowian” oczekiwano na film z niecierpliwością, tropiąc i piętnując wszystkie prawdziwe i wyimaginowane przeszkody na drodze do jego powstania. Tak zwani „Kresowiacy” uznali, że na polu artystycznym osiągną to, czego nie udało im się osiągnąć na polu historyczno-politycznej publicystyki, że uczynią z tematyki „wołyńskiej” centrum polsko-ukraińskich stosunków. Lustrzanym odbiciem powyższego stanowiska były przedpremierowe reakcje zwolenników „strategicznego polsko-ukraińskiego partnerstwa”. W tych ostatnich kręgach obawiano się, że wizualizacja okrutnych zbrodni sprzed ponad półwiecza będzie prawdziwą bombą zdetonowaną pod polsko-ukraińskimi relacjami. Powyższe obawy były tym bardziej uzasadnione, że autor filmu w swoich wcześniejszych dziełach dał się poznać jako twórca niemal zafascynowany okrucieństwem.

Pierwsze popremierowe reakcje okazały się stonowane. „Kresowiacy” oficjalnie przyjęli film z satysfakcją, ale obecne w filmie wątki polskiego odwetu i próby ukazania bardziej zróżnicowanych postaw ukraińskich, odnotowano w tych kręgach z niezadowoleniem. Po drugiej stronie barykady, spora część publicystów odetchnęła z ulgą oceniając, że film nie jest prymitywną antyukraińską agitką; że to po prostu „dobre kino” podejmujące uniwersalny temat kruchości świata wartości moralnych i w dodatku prawdziwie pokazujące przedwojenny barwny świat wieloetnicznych „Kresów”.

Niestety, znaczenie dzieła filmowego nie ogranicza się do wartości artystycznej. Można powiedzieć więcej, w dziedzinie funkcji społecznej artystyczna wartość ma znaczenie bardzo ograniczone. Z tej perspektywy film – dostarczając sugestywnych obrazów – w kształtowaniu świadomości społecznej wypiera naukę – tworzy lub zwalcza stereotypy. Z tego punktu widzenia sprawnie zrobiony film historyczny znaczy więcej niż najlepiej napisana książka zawodowego historyka. A „Wołyń 1943” Smarzowskiego to film zrobiony naprawdę dobrze. Może tak być, że na całe pokolenie stworzono, a przynajmniej wzmocniono w polskich oczach negatywny stereotyp Ukraińca. Polsko-ukraiński świat po „Wołyniu 1943” będzie inny.

Dwie redukcje

Całość relacji między Polską i Ukrainą wydaje się dziś sprowadzana do historii, a sama historia ulega redukcji do tematu „wołyńskiego”. To podwójne ograniczenie wisi nad polsko-ukraińskimi stosunkami jak przekleństwo. Za pierwszą z nich – za sprowadzenie wzajemnych relacji do historii – odpowiadają Polacy. Jeśli współczesny Polak jedzie na Ukrainę, to najczęściej szuka tam przeszłości, zarówno swojej prywatnej (groby przodków) jak i tej narodowej. Uważając się za dziedzica I Rzeczpospolitej, polski turysta szuka na Ukrainie „sienkiewiczowskich inspiracji” – chwały własnego dziedzictwa.

Niebagatelne znaczenie ma też intelektualna formacji polskich elit politycznych. Spora część z nich ma historyczne lub szerzej – humanistyczne wykształcenie. W sposób naturalny historia jest dla tych ludzi ważnym tłem ich działań.

Za drugą redukcję – za wciśnięcie całości tematyki historycznej w „wołyńską” ramę odpowiadają jednak Ukraińcy. W czasach prezydentury Wiktora Juszczenki zdawało się, że ukraińska tożsamość historyczna zostanie ufundowana na martyrologii, na odrodzonej pamięci Głodomoru. Z polskiej perspektywy był to temat idealny, bo łączył się z polskimi doświadczeniami „sowieckiego piekła” – wspólnota bólu łączy bardzo mocno.

Stopniowo na Ukrainie zaczęło jednak rosnąć znaczenie pamięci o UPA, a ta nie tylko w swoich działaniach, ale i w biografiach swoich przywódców była radykalnie antypolska. Nie oceniając tego faktu i porzucając poszukiwania odpowiedzi na pytanie: „dlaczego?”, fakt wyraźnej antypolskości fundatorów ukraińskiego ruchu nacjonalistycznego można bezdyskusyjnie stwierdzić. Walcząca z rosyjską agresją Ukraina bardziej potrzebuje pamięci heroizmu niż mienionej martyrologii umierających z głodu wsi, a powojenna walka UPA z narzuconą sowiecką władzą na pewno miała momenty prawdziwie heroiczne. Problem polega na tym, że chociaż dziś Ukraina czci tradycję UPA nie za jej antypolskość, to jednak wyraźną (a z polskiego punktu widzenia najważniejszą) częścią tej realnej historii są zbrodnie przeciw polskiej ludności.

To prawda, że każdy naród ma prawo do swojej własnej pamięci i swoich własnych pomników – jak przekonują niektórzy ukraińscy publicyści, ale też – również z tego powodu – są narody które stają się swoimi wrogami nieomal genetycznie. Jeśli tego chcemy w relacjach polsko-ukraińskich, to jesteśmy na właściwej drodze.

Może to ten czas

Ci wszyscy, którzy upominali się o jak najgłośniejsze przypominanie zbrodni dokonanych przez Ukraińską Powstańczą Armię często słyszeli argument, że „to nie jest odpowiedni czas”. Inny argument odsuwający „wołyńską” dyskusję, artykułowany był przez tych, którzy lepiej znali ukraińską sytuację. Podkreślano w nim, że realna dyskusja toczy się na Ukrainie między apologetami i przeciwnikami tradycji sowieckiej, a tradycja UPA jest najsilniejszym komponentem przeciwników mitologizacji Wielkiej Wojny Ojczyźnianej, że tam gdzie kończą się upamiętnienia UPA tam zaczynają się pomniki Armii Czerwonej.

To była prawda i ten argument brzmiał silnie, ale ostatnie dwa lata zmieniły sytuację gruntownie. Zdaje sobie sprawę z tego, że może to brzmieć kuriozalnie, ale na naszych oczach Ukraina już wygrała najważniejszą wojnę w swojej historii. Już nigdy całość ukraińskości nie będzie sprowadzona do Małorosji czy Noworosji, już nigdy nie będzie trzeba tłumaczyć światu, że „Ukraina to nie Rosja”. Co najważniejsze, nie trzeba tego podkreślać na Ukrainie. Dzisiaj trwa tragiczna i bolesna wojna, ale jest to już tylko wojna o granice, może nawet o niepodległość, ale nie o samo istnienie odrębnego narodu ukraińskiego. Ukraińcy nie chcieli być dłużej imperialną peryferią, nawozem dla dziejów Rosji. Dylemat UPA czy Armia Czerwona tak naprawdę już nie istnieje, może więc właśnie teraz jest czas na dyskusję o zbrodniczych działaniach UPA, teraz kiedy dyskusja nie może Ukrainie zaszkodzić. Tyle tylko, że dla narodów pragnących budować „strategiczne partnerstwo” na taką dyskusję naprawdę dobrej pory nie będzie nigdy.

Na równi pochyłej

Centralne położenie „wołyńskiego” tematu w polsko-ukraińskiej dyskusji – a film Sarzowskiego takie położenie wzmacnia – powoduje dalsze komplikacje. Dyskusja nie jest prowadzona jedynie przez zawodowych historyków z jednej, a polityków z drugiej strony. Jej temperatura uaktywniła różnej maści niszowych radykałów, o których istnieniu w normalnych warunkach nikt by nie słyszał. Ostatnio w Polsce złamano pewne tabu – obiektem ataków stały się miejsca pochówku.

W Polsce stosunek do grobów i cmentarzy jest wyjątkowy. Można zaryzykować twierdzenie, że Polacy w kwestii tej dziedziny życia – stosunku do śmierci – należą do absolutnej światowej czołówki. Oczywiście, szczególnie pielęgnowane są groby bohaterów, a dzień Wszystkich Świętych jest w Polsce właściwie kolejnym świętem patriotycznym. To jednak nie wszystko. Nawet groby komunistycznych oprawców są szanowane, chociaż otoczone niechęcią. Przestrzeń Warszawy została niemal doszczętnie zdekomunizowana, ale monumentalny Cmentarz Mauzoleum Żołnierzy Armii Radzieckiej pozostał w polskiej stolicy nienaruszony i jest to raczej reguła niż wyjątek.

Z tym większym niepokojem można obserwować przykłady dewastacji mogił poległych członków UPA.

Część tych upamiętnień postawiona była nielegalnie, ale odbyło się to już często wiele lat temu i lokalna społeczność zdołała do nich przywyknąć. Granica między gloryfikującym pomnikiem, a mogiłą jest oczywiście nieostra, ale zakładano, że jeśli upamiętnienie znajduje się na realnej mogile, to jeśli nawet wystawione było bez zgody i zawierało napis nieakceptowalny z polskiego punktu widzenia, to de facto należy pogodzić się z jego trwaniem.

Obecne profanacje mogił są oczywiście dziełem marginalnych grup, ale nie trudno sobie wyobrazić podobne działania na Ukrainie jako odpowiedź na to, co dzieje się w Polsce. Polskich cmentarzy na Ukrainie jest sporo, mamy więc realne niebezpieczeństwo, że dyskusja historyczna zamieni się w licytacje barbarzyństwem, a ze względu na społecznie ożywiony filmem konflikt historyczny, politycy mogą być mniej skłonni do piętnowania takich działań.

Co będzie dalej?

Konflikt wokół mniejszości narodowych: polskiej na Ukrainie i ukraińskije w Polsce?

A może obiektem niechęci staną się setki tysięcy pracujących w Polsce Ukraińców i polscy turyści na Ukrainie?

Na szczęście są to na razie pytania retoryczne, ale zatrzymanie staczania się polsko-ukraińskich relacji w otchłań jest obowiązkiem nie tylko polityków.

Wyjść z pułapki

Pożar wokół „wołyńskiego” tematu należy w pierwszej kolejności opanować tak, aby nie rozprzestrzeniał się dalej na inne obszary. Dalsze trwanie „w szarej strefie” niezalegalizowanych upamiętnień stwarza przestrzeń do prowokacji. Właściwą pracą dla zespołu ekspertów mających poparcie odpowiednich władz jest ostateczne oznaczenie i szybkie upamiętnienie miejsc pochówku tam, gdzie tego jeszcze nie dokonano. Bez względu na to, kto jest tam pochowany, to ma on prawo do krzyża na swoim grobie; problem ludzkich szczątków leżących w „niepoświęconej ziemi” musi być raz na zawsze zamknięty. W drugiej kolejności należy uzgodnić teksty napisów na mogiłach, legalizując tam, gdzie to możliwe, te już istniejące. Takie miejsca pochówku muszą się znaleźć pod szczególną ochroną państwa, a wszelkie próby ich niszczenia powinny być karane z najwyższą surowością.

Na marginesie polsko-ukraińskich dyskusji wciąż pojawiają się hasła rewindykacji terytorialnych, których głosiciele ukrywają się za nieszczęściem ofiar. W Polsce należy wyraźnie powiedzieć, że Ukraińcy stanowili większość ludności na południowo-wschodnich terenach Rzeczpospolitej i mieli prawo do suwerenności – przeciwne tym dążeniom działania polskie należy uznać za naganne moralnie. Po ukraińskiej stronie należy jednak skończyć z automatyzmem w określeniu „etnicznych ziem ukraińskich” na których Polacy byli jedynie obcymi „kolonizatorami”. Oba nowoczesne narody powstały jako skutek rozpadu wieloetnicznego społeczeństwa I Rzeczpospolitej, z czego wynika ich rodzimy status w szerokim pasie pogranicza. Takie podejście do sprawy powinno stanowić bazę pod odpowiednie traktowanie mniejszości ukraińskiej i polskiej w krajach ich zamieszkania.

Na poziomie polityki historycznej obu państw należy absolutnie potępić działania i osoby odpowiedzialne za zbrodnie. W Polsce nie wolno dopuścić do rehabilitacji potępionej już wcześniej Akcji „Wisła”, a na Ukrainie wyraźnie oddzielić okres walki UPA z władzą sowiecką – za co jest ona teraz na Ukrainie upamiętniana – od jej wcześniejszych zbrodniczych działań. Osoby mające krew bezbronnej ludności cywilnej muszą bezdyskusyjnie zniknąć z panteonu narodowego obu krajów.

Czy to wszystko wystarczy?

Dla ugaszenia pożaru tak, ale nawet wtedy ukraińsko polskie relacje będą wyglądały jak wypalone zgliszcza. Nawet najgłośniejsze i najbardziej szczere przeprosiny za winy z przeszłości nie uczynią dwóch narodów przyjaciółmi – a nam potrzebne jest braterstwo.

Tą ofiarę można ocalić

Integralny nacjonalizm ma na swoim sumieniu nie tylko wiele ludzkiego cierpienia, ale także jeszcze jedną ofiarę – tu polscy i ukraińscy nacjonaliści chętnie podaliby sobie rękę. A jest nią polsko- ukraińska przyjaźń. Na marginesie dodam, że osobiście mam szczególne pretensje do Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów o przedwojenne zabójstwo Tadeusza Hołówki, przyjaciela Ukrainy i bliskiego współpracownika Józefa Piłsudskiego, który zginął nie za antyukraińskość, lecz dlatego że próbował budować między oboma narodami mosty. W kręgach polskiego nacjonalizmu po Hołówce też nie płakano.

Przywracanie pamięci o takich ludziach jak Hołówko jest fragmentem odbudowy wspólnego wielobarwnego świata. Odpowiedzią na „Wołyń 1943” Smarzowskiego nie powinien być ukraiński film o cierpieniach Ukraińców w czasie pacyfikacji przez polskie wojsko Galicji Wschodniej, ani o tragedii rodzin wysiedlanych z ojcowizny w czasie Akcji „Wisła”, lecz koprodukcja polsko-ukraińska o sojuszu z 1920 roku, o wojnie chocimskiej z 1621, lub o postaci kniazia Konstantego Ostrogskiego. Odbudowa pamięci o tym, co nas łączy powinna być właściwą podstawą pod polityczne koncepcje Międzymorza. Tę jedną ofiarę – polsko ukraińską przyjaźń – wciąż możemy ocalić.

 

 Robert Czyżewski, historyk, prezes Fundacji Wolność i Demokracja — Jagiellonia.org 

 

Pogoda / Погода

Warszawa Варшава   
Krakow / Краків
Gdansk / Гданськ
Poznan / Познань
Lodz / Лодзь
Київ / Kijow
Львів / Lwow
Харків / Charkow
Одеса / Odesa
Донецьк / Donieck


CZYTAJ NAS W WYGODNYM FORMACIE

ЧИТАЙТЕ НАС В ЗРУЧНОМУ ФОРМАТІ