Inline pictures
Polska 13:50
Україна 14:50

"Zawodowi Ukraińcy"- obraz społecznej patologii

Opinie || Думки
19.10 13:01
gopak1.jpg

Типаж «професійного українця» давно відомий і поширений в нашій країні. Особи, що зробили «мову і вишиванку» засобом заробітку грошей, ллючи крокодилячі сльози над «долею нещасного народу», явище огидне, але неминуче в умовах деформованого совєцьким минулим і кримінально-корупційним сьогоденням суспільства. Втім, в Україні, за винятком кількох регіонів, «професійне українство» явище доволі маргінальне, малопомітне, поза певним сегментом соціальних мереж і «спеціалізованої друкованої преси».

 Інакші справи в українських громадах за кордоном, у так званій «українській діаспорі». Після відмирання генерації інтелектуалів та політиків з числа «старої еміграції», в багатьох країнах на чолі українського діаспорного руху стали різного роду інтелектуально обмежені, примітивні в своїх мотиваціях, філістери. Такі діячі перетворюють «українство» на свого роду дрібний бізнес, на годівницю. Зробити цей бізнес великим вони не спроможні, через власну обмеженість. Тому «українська громада» у країні проживання перетворюється на затхле і замкнене для навколишнього суспільства ґетто, керівництво якого живе з «фестивалів української пісні», продажу вишиванок китайського виробництва  та різноманітних дотацій  «для меншин» (масштаб бізнесу може бути й ширшим, але не набагато).

Особливий тип «професійного українства» з’явився колись і процвітає нині на теренах сусідньої Польщі. Головним, але  не єдиним, його репрезентантом є створене у 1956 році Об’єднання українців Польщі (на початку – Українське суспільно-культурне товариство), що перебуваючи під контролем комуністичної номенклатури, було монопольним представником «українського ґетто» в часах «Народної Польщі». Його лідери плекали «українську пісню і танці» та видавали нудний і нечитабельний для сторонньої людини тижневик «Наше слово». З часів падіння комунізму в Польщі, прив’язка до комуністичної номенклатури змінилася прив’язкою до номенклатури ліберальної, яка забезпечувала «професійним українцям» депутатське місце у Сеймі. Однак після зміни ліберальної більшості в польському парламенті на консервативну, цілком природно, це місце було втрачене. Оскільки колишня правляча партія стала опозиційною, то й лідери «українського ґетто» зайняли аналогічну політичну позицію. Загалом, це можна було б зрозуміти. Якби не треба було враховувати один нюанс – національна меншина у країні проживання повинна шукати шляхи діалогу і співпраці зі всіма політичними середовищами (як владними, так і опозиційними), а не ставати одним із знарядь політичного протистояння.

Натомість, лідери «українського ґетто» вирішили зробити ставку ще на одну контраверсійну і небезпечну, але резонансну і «грантодайну» тему  — тему «переслідуваної національної меншини». Лідер Об’єднання українців Польщі – Петро Тима малює в українській пресі жахливі гіперболізовані картини нової «ксенофобської політики польської влади». Очевидно, що в українсько-польських стосунках не все гаразд, конфліктні ситуації траплялися, трапляються і будуть траплятися. Але перебільшений, макабричний образ ледь не тотального терору стосовно українців, описаний в текстах та інтерв’ю лідерів «професійних українців» з Польщі, все ж дуже далекий від реальності. Повертаючись до Польщі у вигляді перекладів, ці висловлювання навпаки розпалюють українсько-польский конфлікт, поглиблюючи взаємне відчуження і нерозуміння.

Дріб’язковість і жадібність «професійних українців» у Польщі наповнює місцеве українське середовище атмосферою взаємної недовіри, інтриг, чуток, більших або менших конфліктів. Неефективні інституції та нечитабельна преса, затхла атмосфера «українських домів», «рідна пісня і танок» з телебачення 1970-х років, священики-«підпільні мільйонери», своя ієрархія «неформальних авторитетів». Будь-яка нормальна людина, особливо молодь, відчуває потребу триматися подалі від цього замкненого світу, що складається із кількох «грантозалежних» інституцій. Натомість цей «маленький світок» притягує осіб із різного роду патологічними схильностями. Які на будь-яку спробу створити більше чи менше альтернативне українське середовище в Польщі реагують абсурдними публічними закидами в пресі та соцмережах, скандалами, поширенням чуток та інтригами. Прізвища різних поповичевих «з компанією» давно стали символом подібної атмосфери в «українському ґетто» Варшави. Доступ до «годівниці» для «професійного українця» дається важко. Її втрата для філістера стає катастрофою. Відсунутий від неї колишній активний діяч Об’єднання українців може цілком серйозно розповідати про «жахливу українську змову у правлячій партії, Сеймі, польських університетах і навіть у Ватикані». Але поки «годівниця» поряд – боротьба за неї ведеться безкомпромісно. Не зважаючи на методи і форми, ламаючи всі моральні норми. Параноїдальна свідомість можне змінювати «образ ворога», але не змінює своєї патологічної природи.

Приклад деградації діаспорних українських середовищ (не всіх, підкреслю, але багатьох) повинен дечому навчити українців в самій Україні. А саме – безкомпромісно видаляти «вишиватництво» із суспільного дискурсу. Треба вітати «паради вишиванок» і спроби популяризації української мови. Але коли «мова і вишиванка» перетворюються на «альфу і омегу» суспільної і політичної діяльності, це означає прямий шлях до національної катастрофи.

П.С. Стосовно спекуляцій навколо моєї «правизни», про яку раптом почали волати варшавські «професійні українці». «Правизна» для мене, це будівництво розвинутої, ефективної, сучасної української держави, високотехнологічної економіки та формування суспільства, де пошана до культурної традиції та її цінностей,  поєднувалася б із не меншою пошаною до права та свобод, де минуле не заважає майбутньому. Нація це спільна мета та спільні громадянські обов’язки, а не спекуляція своїм походженням, мовою та «вишиванкою», чим займаються «професійні українці» що у Варшаві, що у Києві.

Олександр Маслак – політолог, кандидат філософських наук.

Typ "zawodowego Ukraińca" jest od dawna znany i rozpowszechniony w naszym kraju. To osoby, które uczyniły z "mowy i wyszywanki" sposób na zarabianie pieniędzy i wylewające krokodyle łzy nad "losem nieszczęsnego narodu" — zjawisko dość obrzydliwe, ale nieuchronne w warunkach takiej a nie innej, zdeformowanej przez radziecką przeszłość i obecną kryminalno-korupcyjną rzeczywistość — postawy i kondycji naszego społeczeństwa. Jednakże na Ukrainie, z wyjątkiem kilku regionów, "zawodowa ukraińskość " jest zjawiskiem raczej marginalnym, mało znaczącym, poza może pewnym segmentem sieci społecznościowych i "specjalistycznej prasy drukowanej."

Inaczej to wygląda w przypadku społeczności ukraińskiej za granicą, w tak zwanej "diasporze". Po wymierającym już pokoleniu intelektualistów i polityków "starej emigracji", w wielu krajach na czele ukraińskich ruchów w diasporze stanęła ograniczona intelektualnie, prymitywna w swych motywacjach grupa filistrów. Owi "działacze" przekształcają "ukraińskość" w pewnego rodzaju mały biznes skupiony wokół "koryta" (dużego biznesu nie są w stanie na tym ukręcić z powodu własnych ograniczeń). Dlatego ukraińska społeczność w krajach swojego zamieszkania często staje się zatęchłym, zamkniętym w sobie, wyalienowanym z otoczenia gettem, którego przywództwo żyje z "festiwali ukraińskiej pieśni", ze sprzedaży wyszywanek chińskiej produkcji oraz różnorakich dotacji "dla mniejszości" (skala biznesu być może jest nieco większa, ale nie sądzę).

Szczególna kategoria "zawodowych Ukraińców" pojawiła się niegdyś i bujnie rozkwita na terenie sąsiedniej Polski. Głównym, ale nie jedynym jego reprezentantem jest założony w 1956 roku Związek Ukraińców w Polsce (na początku było to Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne), która to organizacja, będąc pod ścisłą kontrolą komunistycznej nomenklatury, posiadała w PRL-u monopol na reprezentowanie "ukraińskiego getta". Jego przywódcy pielęgnowali ukraiński folklor, "ukraińskie pieśni i tańce" i wydawali nudny, hermetyczny tygodnik "Nasze słowo". Wraz z upadkiem komunizmu w Polsce to podpięcie się pod nomenklaturę komunistyczną zamienione zostało na podwiązanie się pod nomenklaturę liberalną — gwarantującą "zawodowym Ukraińcom" fotele w polskim parlamencie. Po niedawnej zmianie liberalnej większości w sejmie na konserwatywną, fotele te zostały rzecz jasna utracone. Odkąd poprzednia partia władzy znalazła się w opozycji, przywódcy "ukraińskiego getta" zajęli analogiczną pozycję polityczną. W sumie można byłoby to zrozumieć, gdyby nie pewien drobny niuans. Mniejszość narodowa w kraju swego zamieszkania powinna przecież starać się szukać dróg dialogu i współpracy ze wszystkimi środowiskami politycznymi kraju (zarówno z rządzącymi jak i z opozycją), nie zaś stawać się jednym z instrumentów politycznej konfrontacji.

Zamiast tego, przywódcy "ukraińskiego getta" zdecydowali się postawić na jedną kartę — mianowicie na kontrowersyjny i niebezpieczny, ale gwarantujący pewien rezonans i "grantodajny" temat "prześladowań mniejszości narodowych w Polsce" . Lider Związku Ukraińców — Piotr Tyma rysuje w ukraińskich mediach straszliwy, mocno przesadzony obraz nowej "ksenofobicznej polityki polskich władz." Jest rzeczą oczywistą, że w stosunkach polsko-ukraińskich nie wszystko układa się idealne, sytuacje konfliktowe się zdarzały i będą się zdarzać, jednak tak mocno przerysowany, wręcz makabryczny obraz nieomal totalitarnego terroru w stosunku do Ukraińców, opisywany w tekstach i wywiadach przez owych "zawodowych Ukraińców, jest bardzo daleki od rzeczywistości. Wypowiedzi te, trafiając w formie przekładów drogą powrotną do Polski, podżegają jedynie konflikty ukraińsko-polskie i pogłębiają wzajemne niezrozumienie i wyobcowanie.

Małostkowość i chciwość "zawodowych Ukraińców" w Polsce zatruwa lokalne środowiska ukraińskie wzajemną nieufnością, intrygami, plotkami i wszelkiego rodzaju konfliktami wewnętrznymi. Nieefektywne instytucje, nie nadająca się do czytania prasa, zatęchła atmosfera "ukraińskich domów", "ludowe pieśni i tańce" rodem z telewizji z lat siedemdziesiątych, "undergroundowi milionerzy", osobliwa hierarchia nieformalnych autorytetów — wszystko to u każdego normalnie myślącego człowieka, zwłaszcza młodego, musi powodowań chęć trzymania się z daleka od takiego zamkniętego światka, składającego się z kilku "grantozależnych" instytucji. Ów "półświatek" natomiast przyciąga wszelkiego rodzaju indywidua o patologicznych skłonnościach, którzy na najbardziej nieśmiałą próbę stworzenia bardziej lub mniej alternatywnego ukraińskiego środowiska w Polsce reagują absurdalnymi zarzutami publikowanymi w prasie i mediach społecznościowych, skandalami, rozpowszechnianiem plotek oraz intrygami. Nazwiska różnych "popowyczowych et consortes" od dawna stały się symbolem takiej właśnie zatęchłej atmosfery "ukraińskiego getta" w Warszawie. Dostęp do "koryta" dla "zawodowego Ukraińca" to wszak rzecz najważniejsza. Jego utrata dla owego filistra to prawdziwa katastrofa. Oderwany od żłobu były aktywista, niegdysiejszy działacz Związku Ukraińców, gotów jest całkiem poważnie mówić o "straszliwym ukraińskim spisku w partii rządzącej, w sejmie, na polskich uczelniach, a nawet w Watykanie". Póki jednak dostęp do "koryta" jest jeszcze jako tako możliwy, walka staje się bezwzględna i bezkompromisowa, nie zważając na wszelkie normy i formy, łamiąc wszelkie zasady moralne. Paranoidalny umysł może wprawdzie zmienić "obraz wroga", ale nie zmieni swego patologicznego charakteru.

Przykład degradacji środowiska ukraińskiej diaspory (nie całej rzecz jasna) powinien czegoś nauczyć Ukraińców w samej Ukrainie. Mianowicie bezkompromisowego rugowania z dyskursu publicznego tak zwanego "wyszywatnitwa". Owszem, należy organizować "Parady wyszywanek", popierać wysiłki na rzecz promowania języka ukraińskiego, lecz jeśli "mowa i wyszywanka" staje się "alfą i omegą" wszelkiej społecznej i politycznej aktywności, wówczas musi prowadzić to najprostszą drogą do narodowej katastrofy.

PS. Gdy zaś chodzi o spekulacje na temat mojej "prawicowości", o której nagle zrobiło się głośno wśród warszawskich "zawodowych Ukraińców", to pragną oświadczyć , iż dla mnie "prawicowość" to synonim budowy rozwiniętego, efektywnego, nowoczesnego państwa ukraińskiego, wysoko-technologicznej gospodarki oraz kształtowanie społeczeństwa, w którym szacunek dla jego tradycji kulturowej i wartości łączyłby się z nie mniejszym poszanowaniem dla prawa i wolności — gdzie przeszłość nie przeszkadzałaby przyszłości. Naród to wspólny cel i wspólne obowiązki obywatelskie, nie zaś spekulowanie swoim pochodzeniem, językiem czy "wyszywankami" — czym głównie zajmują się "zawodowi Ukraińcy" — czy to Warszawie, czy w Kijowie.

 

Olexander Maslak – тłumaczenia Marian Karol Panic

 

Pogoda / Погода

Warszawa Варшава   
Krakow / Краків
Gdansk / Гданськ
Poznan / Познань
Lodz / Лодзь
Київ / Kijow
Львів / Lwow
Харків / Charkow
Одеса / Odesa
Донецьк / Donieck


CZYTAJ NAS W WYGODNYM FORMACIE

ЧИТАЙТЕ НАС В ЗРУЧНОМУ ФОРМАТІ