Inline pictures
Polska 09:24
Україна 10:24

«Волинь» – втрачений шанс по-справжньому порозумітися з українцями

Opinie || Думки
13.10 12:40
a86.jpg

Фільм «Волинь» вже визнаний у Польщі твором, що показує “історичну правду про Волинську різанину”. Правду, яка визволить українців і посприяє нашому справжньому діалогові з ними. На мою думку, картина Смажовського, будучи витвором дуже високого мистецького рівня, має до історичної правди вельми вибірковий підхід й може викликати радше зворотній ефект у польсько-українських взаєминах. 

      Кінокартина на тему геноциду на Волині мала би з’явитися раніше. Вона би могла, — якби оповіла історію, що суперечила б і польським, і українським стереотипам, — оживити дискусію щодо цього злочину. На жаль, фільм Смажовського не став таким. Він підтверджує стереотипи щодо українців і не порушує певних складних питань чи ставить їх досить-таки евфемістичним способом. Із самого початку фільм спирається на  вельми тонку напів-правду.

      Фільм починається словами Яна Залеського, які стали широковідомими завдяки його синові ксьондзу Тадеушові Ісаковичу-Залеському: «Мешканців Кресів вбито двічі – один раз ударами сокири, другий раз – замовчуванням. І ця смерть через замовчування жахливіша за смерть фізичну».

      Ці слова були би доречними 1991 року, але не в році 2016 – після видання сотень книжок, присвячених Волинській різанині, проведення сотень конференцій і вистав, встановлення численних пам’ятників та найменувань вулиць. І минулому були й кривавіші геноциди, скеровані проти поляків, наприклад антипольська акція в СРСР (1937–1938), але вони менш відомі. До того ж, не існує якогось універсального “кресового досвіду”, і вже напевно останній не можна звузити до Волині. Смажовський не надто відчуває всю цю складність. Фільм починається сценою весілля молодого українського хлопця з польською дівчиною. Майже усі гості двомовні. Однак на Волині, на відміну від Східної Галичини, такі шлюби (особливо з польською панянкою) траплялися рідко. Побіжне уміння спілкуватися мовою сусіда також було значно нижчим. «Волинь» була створена на основі оповідань Станіслава Сроковського, який також заанґажувався, разом із кресовими осередками, у збір коштів на фільм. Сроковський ототожнює УПА з Гітлером, завищує принаймні удвічі кількість польських жертв і не помічає жертв українських. Також він на сьогодні вбачає реальну загрозу для Польщі з боку “українського фашизму”.

      Польський глядач після перегляду «Волині» дістане підтвердження, що українці – за незначними винятками – це звірі, німецькі й совєтські колаборанти. Поляків у фільмі вбиває п’яна українська голота з особливою жорстокістю. Гаслом фільму могли би стати слова головного героя-поляка: «Українці гірші за звірів, бо останні не катують своїх жертв». На противагу їм виступають поляки-лицарі, які сповідують кодекс честі (це слово кількаразово вживається у фільмі). У результаті образ українців у «Волині»  – це кліше польського стереотипу дикої козацької чи гайдамацької черні. Апогеєм цього топосу є греко-католицька служба Божа (майже ні в кого з польських глядачів, певно, не виникне питання, як таке можливо на православній Волині?), на якій священик освячує сокири, ножі і вила. Ця сцена присутня в оповідях про Волинь в кресовому середовищі. Але вона не має підтвердження в історичних джерелах. Навіть більше, зображення радикального націоналізму УПА, підсиленого на релігійному ґрунті, є свідченням того, як польські історичні схеми перекладаються на українську дійсність. Адже націоналізм УПА був світським.

      Українці як злочинці однозначно виглядають гірше на тлі німців, а особливо Совєтів (остання лише вивозять до Сибіру та п’яними вбивають крадія горілки). Цілком симпатичними є совєтські партизани (що, звісно, розмовляють російською). Вони хіба що крадуть самогон і сало, хоч самі визнають самі кажуть, “могли би стати вбивцями, як і хохли” (у фільмі вжито саме цей образливий вираз!). Хоч відомо, що під час війни совєтські партизани не раз чинили злочини проти цивільного населення.

      Після виходу з кінотеатру польський глядач буде переконаний, що УПА – це виключно німецькі колаборанти, єдиною метою яких було вбивство поляків. Він не дізнається, наприклад, що 1943 року УПА підняла велике антинімецьке повстання, яке геноцидальним чином придушували сили під керівництвом Еріха фон дем Баха – того самого, який пізніше придушував Варшавське повстання.

       Під час Другої світової війни на Волині загинули десятки тисяч українців. У фільмі ми бачимо смерть лише двох. До того ж, видається проблематичним відокремлення питання боротьби УПА з німцями від геноциду поляків. УПА сприймала війну з німцями, совєтами і поляками як єдиний фронт (напади на них часто бували між собою пов’язані) й звинувачувала польське населення у колаборації з Третім Райхом та СРСР.

      Ці звинувачення, звісно, не можуть стати жодним виправданням геноциду. Співпраця поляків з німцями і совєтами була переважно реакцією на злочини УПА, і що важливо – не може бути підставою для колективної відповідальності. Утім, фільм Смажовського зображую колаборацію поляків  з німцями цілком евфемістично, обмежуючись однією особою, що починає працювати в німецькій поліції у відповідь на злочини УПА і не в стані переконати до цього інших поляків. Зате фільм демонструє те, як, окрім українців, колаборантами совєтів стають євреї. 

      У німецьких загонах, які придушували повстання УПА, служило кілька тисяч поляків. Ще більше поляків долучилося до совєтських партизанів. Варто згадати, що 1942 року перед початком злочинної “антипольської акції” УПА польське підпілля писало до німецької адміністрації на Волині: «Вже можливо простежити витіснення українців польськими групами. Сьогодні (поляки) вже є всюди, немає відділу праці, в якому би вони не складали помітної групи, а є ділянки, повністю ними захоплені». У жодному разі ми не можемо говорити про симетричність геноциду поляків й польських злочинів щодо українців (хоча у Польщі, називаючи кількість українців – жертв польських злочинів, не враховують українців, вбитих поляками, які служили в німецьких і совєтських угрупуваннях). Однак, якщо фільм показує вбитого поляками одного українця (що має польську дружину і дитину) й водночас сотні вбитих поляків, таки варто вказати на очевидне порушення пропорцій.

      Смажовський також показує Голокост, що передував Волинській різанині. Ми бачимо самотню польку, яка йде полями смерті, на яких лежить безліч польських трупів. Може скластися враження, що поляків спіткала така ж доля ще до євреїв. Тому тут варто зазначити, що майже всі волинські євреї загинули під час війни, а переважна більшість поляків її пережила.

      Смажовський непереконливий у спробах продемонструвати джерела, звідки в українців виникло почуття образи ще до війни. У фільмі ключовим є візуальний образ. Можна було показати, як руйнувалися церкви, як польське військо стріляло у протестувальників селян і примусово навертало їх на католицизм. Однак Смажовський обмежується словами українців, переважно п’яних, які виголошують тост за Гітлера. Деякі з них видаються неправдивими, адже в ході фільму виявляються глибокими опортуністами, що вислужуються перед кожною владою. Українці невдоволені різними речами, але вони жодного разу не згадують про українських жертв польської держави.

      Але їм протиставлено слова про ОУН як “терористів, що вбивають поляків і українців поміркованих поглядів”. Смажовський не намагається повернутися до міжвоєнної Польщі, щоби нагадати про те, якою глибокою була ненависть багатьох українських селян на Волині (які часом походили зі збіднілої застінкової шляхти) щодо польського дворянства, й як вона переносилася на усіх поляків. Режисер підкреслює, що, як митець, він не відповідає за те, якщо, можливо, його фільм використовуватимуть антиукраїнські націоналістичні осередки. Утім, він таки міг би замислитися, чи численні сцени, які показують злочинних українців, що марширують с прапорами, стоять біля вогнищ й вигукують: «Слава Україні! Героям слава!», не асоціюватимуться в багатьох поляків із київським Майданом.

      Захоплення в Польщі “правдивістю” фільма «Волинь», показує, що ми не готові до справжнього діалогу із українцями. Адже ми вважаємо, що будь-яке коригування нашої інтерпретації тогочасних подій непотрібне. Наслідком такого «діалогу» має стати лише беззастережне прийняття українцями нашої правди. 

 

Адам Бальцер — політолог, викладач Студіум Східної Європи Варшавського університету

 

Уперше опубліковано польською мовою в “Dziennik. Gazeta Prawna” — переклад та україномовна публікація за Нistorians.in.ua

 

 

 

Pogoda / Погода

Warszawa Варшава   
Krakow / Краків
Gdansk / Гданськ
Poznan / Познань
Lodz / Лодзь
Київ / Kijow
Львів / Lwow
Харків / Charkow
Одеса / Odesa
Донецьк / Donieck


CZYTAJ NAS W WYGODNYM FORMACIE

ЧИТАЙТЕ НАС В ЗРУЧНОМУ ФОРМАТІ